Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Абсолютно випадково, — погодилася вона.

— І взагалі, мої друзі так мене не називають, а мені здається, що ми стали друзями. Як ви гадаєте?

Яна розгублено знизала плечима.

— Я гадаю… ще ні… але, мабуть, могли б стати.

— Ну, от бачите!

— Але в нас уже не лишається часу.

Войта махнув рукою.

— Часу вдосталь! Ще тільки шоста година ранку, день лише починається, а ви їдете аж пополудні. Називайте мене Войтою! — закінчив він просто. — Адже я вас одразу почав називати Яною.

Дівчина не відповіла. Якийсь час вони знову йшли мовчки.

— Ви що, обмірковуєте ситуацію? — запитав він різкувато.

— Ні, просто дивлюсь, як тут гарно. Думаю, Войто, що наступного року я знову приїхала б сюди залюбки…

— Я також, — промимрив він за хвилину.

Дівчина йшла трохи попереду по траві, що виблискувала ранковою росою, і Войта мимоволі дивився на її ноги.

Зловивши себе на цьому, він спохмурнів і відвів погляд.

«Добре, що Яні треба їхати! — подумав роздратовано. — І сьогодні! Ні, шкода, що вона вже їде…

Войто, Войто, здається, від учорашнього ранку ти занадто багато думаєш про цю дівчину! І це незважаючи на події, які перешкоджали тобі думати про неї.

Так, справді, події останніх двадцяти чотирьох годин треба обмізкувати… Тут розгортається серйозна історія, надзвичайна подія. Ти випадково наштовхнувся на неї, і до твоїх рук попав кінець нитки. Нічого не поробиш, доводиться визнати — попрацював непогано! І не дивно, адже ти, наче заряджений акумулятор, гинув від туги за справжньою працею. І коли праця знайшлася, поринув у неї з головою. Так воно й мусило бути. Але тепер, — що тепер, друже? Що далі? Признайся, хобі нестерпно важко визнати, що це кінець! Остаточний і безповоротний… Бути тобі віднині лише відпочиваючим і видужуючим, а в перспективі архіваріусом або якимось чинушею. Тиловою крисою…»

— Пробачте, Войто, чого ви ось уже, мабуть, в п'ятнадцяте мугичете одну й ту саму пісеньку? — запитала раптом Яна.

Він здригнувся.

— Я? А яку?

— Здається, «Коли б це був Баворов, куди там Воднянам…»

— «… цілував би я тебе днями і ночами», — закінчив Войта усміхаючись. — Он, значить, яка. Ну, цієї я наспівався колись у хорі…

— В молодіжному? — поцікавилась Яна.

— Звичайно. У сорок восьмому році ми навіть перше місце зайняли. — І Войта заспівав, мабуть бажаючи довести, що сталося це не випадково. Дівчина замислено дивилася на нього.

— А ми в нашій групі ось уже два роки намагаємось організувати хор, і все марно.

Войта зупинився.

— Так ви член Спілки молоді?

— Аякже, — засміялась Яна. — Навіть маю доручення — культсектор!

— І я теж керував культсектором, — вигукнув Войта, — чотири роки. — Він почухав чуб і раптом ніжно посміхнувся дівчині прямо в вічі. — От бачиш, мені з самого початку хотілося говорити тобі «ти», і тепер я знаю чому. Сподіваюсь, і ти не заперечуватимеш, адже члени Спілки не повинні звертатись один до одного, як дипломати на прийомі!..

Яна уважно глянула на Войту.

— Якщо ти вважаєш… — мовила просто, ледь ворухнувши плечима. — Рискну. А ти… ти ще й досі член Спілки?

Він підняв палець угору.

— З дванадцятого травня сорок п'ятого року! — урочисто виголосив. І скромніше додав: — Звичайно, за статутом я вже трохи переріс. Квитка в мене немає, але я ще молодий!

Дівчина зайшлася веселим сміхом. Він приєднався до неї. Було хороше стояти на вранішньому лузі під сонцем та вітром і сміятись отак удвох з цією дівчиною…

— І давно ти… переріс? — запитала вона задерикувато. — Скільки тобі, власне, років? Адже ми не дипломати на прийомі, і я можу запитати про це.

— Не дуже багато, — зауважив Войта непевно.

Яна скривила носа:

— Якщо, скажімо, середнього віку, то ще не страшно.

Він глянув на неї і спохмурнів.

— Тридцять років мені.

— Тільки? — протягла вона з подивом, який не можна було назвати нещирим або лестивим.

Сьогодні від самого ранку Войта відчував себе якимось роздвоєним, здавалося, ніби кожна частина його свідомості займалася своєю особистою справою: одна — вранішньою природою, що заспокоювала, друга — дівчиною, яка непокоїла, третя… так, була ще й третя, і оця третя найгірша, вона мусила дати відповідь на питання: а що ж далі?

Що ж далі?.. Піти додому, лягти, взяти книжку і викинути все з голови? Те, що ти почав, закінчать інші. Але проти такого рішення повставало усе єство. «Я хочу закінчити те, що почав сам! І не лише це, я хочу показати, довести тому, хто збирається викинути Войту Марека із строю тільки через те, що машина переїхала йому ноги! Але чи можу я, чи маю право?..»

— Ну, так, — сказала Яна, зупинившись, — тепер ти тут хвилину постій, я тебе гукну потім! Але що з тобою? Войто, що трапилося?

Він наче прокинувся від сну.

— А?.. Нічого. — Марек труснув головою і подивився на дівчину невидющими очима, — Нічого, просто я дещо згадав. Пробачте мені, пробач, Яно, я мушу щось зробити. До побачення!

Войта швидко побіг, але ще раз обернувся.

— Я тебе проводжатиму на вокзал до Піхова! — вигукнув уже весело. — Ми ще набалакаємося досхочу! — Марек щодуху помчав у напрямку будинку відпочинку. Ноги пронизав гострий біль, але він не уповільнював ходу. Біг, перемагаючи біль.

Він мусив бігти.

По-перше, тому, що нарешті вирішив, остаточно вирішив, тепер з кожним кроком підходив ближче до розв'язання справи, яку відтепер вважав справою усього свого життя. По-друге, тому що відчував на собі погляд дівчини і не міг не витримати, він мусив, мусив бігти! Нарешті тому, що мозок свердлили думки: втрачено стільки часу! Чи буде