Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Але саме тоді я спромігся знову опанувати себе. «Я розбив,- думав я,- свою останню шкаралущу і, можливо, очищуся. Я не був величним, бо аналізував себе. А це випробування послано мені, бо ж я розм’як. Я повнився ницих порухів свого серця. Але я утверджу свого мертвого друга в його величі й не плакатиму за ним. Він просто буде. Пісок видаватиметься мені багатшим, бо я часто серед пустелі бачитиму, як мій друг усміхається. І усмішки всіх людей, звернені до мене, будуть збагачені цією особливою усмішкою. Ця особлива усмішка збагатить усі усмішки. Адже я побачу в людині ескіз, що його жоден різьбяр не зможе видобути з кам’яної оболонки, і крізь ту оболонку я краще пізнаю обличчя людини, бо дивитимусь на одне обличчя, просто у вічі.

Отже, я спускався зі своєї гори: не бійся, мій народе, я знову здобувся на силу. Погано, що я мав потребу в людині. Рука, що зцілила мене і зшила докупи, стерлася, але зберігся шов. Я спускався з гори й натрапляв на овець і ягнят. Я гладив їх. Я сам у світі перед Господом, але, пестячи ягнят, що розкривають джерела серця,- не конкретне ягня, а слабкість людей, яку воно уособлює,- я знову йду до вас».

Щодо сусіднього володаря, то я утвердив його, і він ще ніколи не правив краще. Я утвердив його у смерті. І все-таки щороку в пустелі ставили намет, і мій народ там молився. Мої армії тиснули на їхні армії, рушниці заряджені, загони вершників були мов поліція пустелі, а голову відтинали кожному, хто наважувався зайти до краю. Я йшов сам. Я підняв запинало намету, зайшов усередину й сів. На землі запанувала тиша.

Тепер, коли мене мучить глухий біль у попереку, що його мої лікарі не вміють угамувати, тепер, коли я скидаюся на дерево в лісі під сокирою лісоруба і Господь невдовзі повалить і мене, наче обшарпану башту, тепер, коли я прокидаюся вже не так, як у двадцять років, а мої м’язи слабнуть і тихішає повітряний політ духу, я знаходжу в цьому стані свою втіху, яка полягає в тому, щоб не страждати від цих провісників, які поширюються по моєму тілу, й не даватися на поталу стражданням - ницим, особистим і замкненим у мені, тож згодом історики імперії не присвятять їм навіть трьох рядків у своїх хроніках, бо яке має значення, що в мене хитається зуб і його виривають, і з мого боку було б жалюгідно сподіватися на бодай найменший жаль. Натомість моя лють, коли я думаю про неї, наростає. Адже оці тріщини на поверхні властиві вазі, а не тому, що міститься в ній. А мені розповідають, що мій східний сусіда, коли його розбив параліч і одна половина тіла стала холодна й мертва, тож він носив із собою своєрідного сіамського близнюка, що вже не сміявся, анітрохи не втратив своєї гідності, навпаки, успішно опанував нову для себе науку. А тим, хто вітав його силу духу, зневажливо відповідав, що люди хибно сприймають його особистість, а отаку повагу добре було б зберегти для міських крамарів. Адже володар, що не володіє передусім власним тілом,- лише сміховинний узурпатор. Для мене не існує занепаду, а є, безперечно, лише дивовижна радість, що сьогодні я ще більше звільнив себе!

Ох, людська старість! Я, безперечно, не впізнавав нічого на іншому схилі своєї гори. Серце мені виповнював мертвий друг. Розглядаючи села очима, сухими від скорботи, я сподівався, що любов, наче морський приплив, знову підхопить мене.

Я напишу гімн тиші. Тобі, музикантові плодів. Тобі, мешканцю підвалів, погребів і комор. Тобі, глечику меду роботящих бджіл. Тобі, трапезі моря серед його повноти.

Тобі, бо в тобі з висоти гір я замикаю місто. Його нечутні вози, крики і дзвін ковадел. У намулі надвечір’я вже геть усе ніби зупинилося. Пильність Бога до нашої гарячки, плащ Бога, що прикриває людську метушню.

Тиші жінок, що вже є тільки плоттю, де достигає плід. Тиші жінок під покровом їхніх важких грудей. Тиші жінок, що є тишею всієї повсякденної марноти і життя - цього снопу днів. Тиші жінок, що є храмом та увічненням. Тиші, в якій прямує в завтра єдиний шлях, що веде куди-небудь. Вона чекає дитини, що розриває їй живіт. Тиші, в якій я складаю та замикаю свою честь і кров.

Тиші чоловіка, що зіперся на лікті, замислився й отримує тепер без витрат і виробляє сік думок. Тиші, яка дає йому змогу пізнавати і змогу нехтувати, бо часом добре, коли він нехтує. Тиші, що є відмовою від черви, паразитів і згубних трав. Тиші, що захищає тебе під час розгортання твоїх думок.

Тиші самих думок. Відпочинкові бджіл, бо мед уже готовий і має бути лише захованим скарбом. Який дозріває. Тиші думок, що готують свої крила, бо погано, коли ти неспокійний чи то розумом, чи то серцем.

Тиші серця. Тиші почуттів. Тиші внутрішніх слів, бо добре, коли ти віднайдеш Бога, що є тишею у вічності. Адже він усе вже сказав, усе вже зробив.

Тиші Бога, схожій на сон пастуха, бо немає солодшого сну, дарма що начебто є загрози для ягнят і овець, коли вже немає ані пастуха, ані отари, бо хто розрізнить їх під зорями, коли все є сном, коли все є сном овечого руна?

Господи! Звозячи до клуні своїх створінь, відчини коли-небудь, широку браму й для балакучого людського поріддя, заведи його до вічної стайні, коли завершиться час, і забери в нього, як ото зцілюють від хвороби, властиве йому розуміння наших питань.

Адже мені дано зрозуміти, що весь проґрес людини полягає в послідовному з’ясуванні, що всі її запитання не мають значення, бо я радився зі своїми вченими, і йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якісь відповіді на торішні запитання, а про те, що сьогодні вони самі кепкують із себе, бо істина явилася їм як скасування запитань.

А я, Господи, добре знаю, що мудрість - не відповідь, а зцілення від злигоднів мови, я пересвідчився в цьому, бо бачив закоханих, що сідають, звісивши ноги,