Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Нам так не пощастить, — сказала Енід Баркер, одна з їхніх секретарок, над живлющою і цілющою чашкою чаю.

Енід пройшла проби на роль заповзятливої лондонської дівчини році так у 40-му, і відтоді гнула цю лінію із великим завзяттям. Урсула аж картала себе, що така до неї недобра. Енід — людина непогана, та й таблиці зводить вправно: сама Урсула так і не опанувала цим мистецтвом, коли вчилася у коледжі секретарок. Курси стенографії та машинопису вона закінчила сто років тому — усе, що було до війни, відступило у прадавню історію (її власну). Хай там як, Урсулі заняття давалися на диво легко. Містер Карвер, що очолював курси, стверджував, що вона навіть зможе вивчитися на судову стенографістку й піти працювати в Олд-Бейлі. То було б геть інше життя, може, і краще. Хоча, звісно, ніколи нема знаття.

Урсула піднялася неосвітленими сходами до своєї квартири. Тепер вона жила сама. Міллі вискочила заміж за американського пілота й перебралася до штату Нью-Йорк («Та щоб я — і за військового! Хто б міг подумати?»). Стіни коридору вкривав тонкий шар сажі і, здається, жиру. Будинок був старий, та ще й у Сохо (почувся материн голос: «Хіба ж хочеш — мусиш»). Жінку, що жила на поверх вище, навідувало чимало джентльменів. Урсула вже звикла, що згори постійно лине скрип ліжка і дивні звуки. Зате вона мила, завжди радісно вітається і вчасно підмітає сходи.

Будинок від початку був такий занедбаний, ніби зійшов зі сторінок романів Діккенса, і відтоді, позбавлений любові, занепав іще більше. Утім усенький Лондон виглядав кепсько: брудний, понурий, їй згадалося, як міс Вулф казала, що «бідолашний старий Лондон» уже ніколи не очиститься. («Усе таке жахливо обшарпане»). Може, вона й мала рацію.

— Так і не скажеш, що це ми виграли війну, — сказав Джиммі, коли приїхав їх навідати. У новенькому американському вбранні він сяяв від світлих перспектив.

Урсула легко пробачила молодшому братові дух Нового світу — у нього був тяжкий воєнний досвід. Як, утім, і в них усіх. Черчилль обіцяв їм «довгу і тяжку війну». І як у воду дивився.

Отаке в Урсули тимчасове пристанище. Грошей на краще житло не було, та, як по правді, їй і байдуже. Своя кімната, віконце над умивальником, колонка для гарячої води, спільний туалет далі по коридору. Урсула досі скучала за квартирою, яку знімала з Міллі у Кенсінґтоні. Ту розбомбили під час великого нальоту у травні 41-го. Урсулі згадалася пісня Бессі Сміт — «як лисиця без нори». Насправді вона ще кілька тижнів прожила у тій квартирі, дарма що без даху. Було прохолодно, але Урсула була звична до суворих польових умов: вивчилася із Союзом німецьких дівчат, хоча в ті темні дні такого й не афішували.

Удома на неї чекала приємна несподіванка. Пеммі прислала подарунок — у дерев’яному ящику лежала картопля, цибуля, величезна зелена савойська капустина (прегарна), а згори ще й півтузина яєць у гніздечку зі старого фетрового капелюха Г’ю. Гарні яєчка, коричневі, плямисті, безцінні, як неогранені коштовні камені, з подекуди налиплим пір’ячком. При ящику записка: «З Лисячого закута з любов’ю». Це — як отримати пакунок від Червого хреста. На бога, як ящик узагалі сюди доправили? Поїзди стали, дороги безнадійно занесло снігом. І як сестра взагалі відкопала цей зимовий урожай, коли «земля тверда як криця»?

Коли Урсула прочинила двері, на підлозі лежала записка. Довелося вдягнути окуляри, щоб її прочитати. Це від Беї Шоукросс: «Я зайшла, а тебе не було. Прийду пізніше. Цілую, Бея». Шкода, що вона пропустила Беїн візит: суботнього надвечірка краще сидіти з друзями, ніж вештати поруйнованим Вест-Ендом. Раз їй від самого вигляду капустини так радісно... Проте капустина — несподівано, як то завжди буває — прикликала прикрий спогад про пакуночок у пивниці на Арґайл-Роул, і вона знову поринула в меланхолію. Останнім часом вона потерпала від перепадів настрою. Покартала себе: та на бога, візьми-но себе в руки.

У квартирі, здається, стало ще холодніше. Після морозного повітря шкіра пекла вогнем. Зашпори брали навіть вуха. Треба було купити навушники чи навіть в’язану шапочку-шолом, як ті, які Тедді та Джиммі носили до школи. Як там у «Напередодні дня св. Агнеси»? Щось там про кам’яні подоби у церкві «у панцирі й каптурі крижанім». Щоразу як вона повторювала цей рядок, її пробирав холод. Колись, ще у школі, Урсула вивчила цілий цей вірш — її пам’ять уже нездатна на такі подвиги — а тепер он навіть рядка згадати не може. Вона раптом пожалкувала, що це Памелі, а не їй дісталася стара Сильвіїна норкова шуба, схожа на велику доброзичливу тварину. Сильвія на День перемоги обрала смерть. Доки інші жінки готували банкети з решток харчів і витанцьовували на вулицях, Сильвія лягла на ліжечку, де в дитинстві спав Тедді, і випила пляшечку снодійного. Записки не лишила, але і так все було ясно. Поминальний обід у Лисячому закуті не хотілося навіть згадувати. Памела сказала, що так чинять лише боягузи, але Урсула не поділяла її певності. Бодай Сильвія визначилася, що хоче. І стала черговою жертвою війни, черговим рядком у статистиці.

— Знаєш, — сказала Памела, — ми з нею часто сперечалися. Вона казала, що від науки самі біди, люди просто винаходять нові способи убивати. А тепер думаю: може, вона мала рацію.

І це, звісно, ще до Хіросіми.

Урсула запалила газовий вогник на маленькій, побитій життям грубці, що виглядала як біженець із минулого століття, і вкинула в лічильник монету. Ходили чутки, що пенні й шилінги закінчуються. Цікаво, чому б не переплавити зброю? Гармати на плуги і так далі.

Вона розклала дари Пеммі на дерев’яній дошечці, де сушила начиння, як убогий натюрморт. Овочі були брудні, але труби замерзли, тож мити їх ні в чому — та й газова напруга така низька, що воду зігріти складно. «Вода як камінь стала». А на дні ящика вона знайшла півпляшки віскі. Стара добра Пеммі завжди про всіх дбала.

Вона зачерпнула води з