Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Снідаючи разом з бабусею та Айлі, Мітчел весь час усміхався.
— Що з тобою? — запитала бабуся.
— А, що зі мною? Не зрозумів.
— Усміхаєшся наче мільйон отримав. — Бабуся знала, що на нього так впливає Айлі, але хотіла його подражнити.
— Нічого, просто… просто… день чудовий.
— Або ніч була така чудова. — Засміялась бабуся.
Айлі почервоніла та зустрілась з поглядом Мітчела. Він задоволено усміхнувся.
— Саме так бабусю! — без найменшого сорому, відповів він.
— Мітчела! — дівчина стала, як помідор.
— А, що такого він сказав?! Правду ж каже. — Засміялась жіночка. — Це добре, коли люди після ночі з коханою людиною, і досі літають у хмарах.
Мітчел подумав про себе, що він дійсно у хмарах, у яких ніколи раніше не був. Бо раніше він не кохав. Айлі зводить його з розуму. Він закохався до нестями.
Айлі усміхнулась, згадавши їхню ніч. Ніч кохання. Ніч, яка відкрила їхні почуття без слів. Вона кохає його. Її серце належить йому.
— Згоден бабусю. — Він встав зі стільця, та запитав: — Тебе підвезти Айлі?
— Ні, дякую. Я ще повинна зайти в одне місце.
— Яке? До кого? — швидко запитав він.
Бабуся усміхнулась тому, як Мітчел виказував свої ревнощі.
— До Джессі. Я пообіцяла зайти до неї, перед роботою. Учора вона мені дзвонила, та ображалась на мене, що я геть про неї забула.
— Це добре.
— Що добре?
— Ну не те, що вона ображалась… — Мітчел не міг зізнатись, що йому полегшало від почутого. Добре, що вона зустрічається с Джессі, а не з якимось бовдуром. — Те, що ти зустрічаєшся з подругою.
— Ааа. — Засміялась Айлі, почувши безглузде пояснення. — Я сьогодні буду в дома на обід. У мене небагато сьогодні роботи. — Айлі грайливо натякала Мітчелу, що вони можуть повторити те, що було вночі.
Мітчел зрозумів завуальований натяк Айлі, та одразу ж додав:
— І у мене теж. Я теж постараюсь прийти на обід.
— Це просто чудово! Значить обідаємо теж разом! — задоволенню бабусі не було меж.
Мітчел та Айлі розгублено подивились одне на одного.
— Тоді до обіду. — Зітхнув Мітчел.
— Ага. — Вимовила Айлі.
— Тоді чекаю вас. — Задоволено сказала бабуся.
Після цієї домовленості, вони усі пішли кожен у своїх справах.
Сидячи в кімнаті Джессі, Айлі їй розповідала про життя у будинку Мітчела. Дівчина не могла натішитись, що у її подруги усе добре та вона щаслива з Мітчелом.
— То кажеш ти сподобалась його бабусі. Я так рада.
— Так сподобалась. А вона сподобалась мені.
— А ми з Крейгом, їдемо до Парижу. — З усмішкою до самих вух, повідомила Джессі.
— Ого! Класно! Я рада за вас.
— Це такий подарунок на п’ятиріччя нашого знайомства.
— А коли їдете?
— Завтра.
— А на який час?
— На тиждень.
— Як, я без тебе цей тиждень буду. — Зітхнула Айлі.
— Не хвилюйся, Мітчел тебе розважить. — Засміялась вона.
— Ага. — Айлі розчервонівшись, задоволено усміхнулась.
— Крейг якраз пішов сказати Мітчелу, що ми їдемо.
— То у кожного хвилинка з друзями.
— Так. — Усміхаючись, відповіла Джессі.
Айлі вирішила не іти у кондитерську, а провести час із подругою.
Прийшовши додому, Айлі втягнула носом і відчула дивовижні аромати.
— Привіт. — Усміхнулась вона до Мітчела. — Ти вже вдома.
— Привіт Десертик. Я ж обіцяв бути на обід. — Він усміхався дивлячись, на миле йому обличчя. Він підійшов ближче, та обійнявши поцілував її у губи.
— Я скучила за твоїми губами. — Прошепотіла вона.
— І я скучив. — Він ще раз її поцілував.
— Ну, що любі, готові їсти?! — запитала бабуся, яка стояла позаду них.
— Так. До речі, що це так смачно пахне? — поцікавився хлопець. — Ти щось готувала?
— Звичайно, що ні. Я цього не люблю. Замовила у ресторані.
Усі розреготались.
— Тоді до столу. — Усміхаючись, сказав Мітчел.
—Я накрила стіл на дворику. Ви ж не проти? — запитала жіночка, ідучи на задній дворик.
— О, це просто чудово! — зраділа Айлі.
— Рада це чути. — Усміхнулась жіночка.
Вийшовши на двір, Мітчел допоміг сісти Айлі та бабусі за стіл, відсовуючи для них стільці.
— Твоя мама, виростила з тебе справжнього джентльмена. — Похлопавши по руці онука, мовила бабуся.
Мітчел посумнішав. У цю мить Айлі так хотілось обійняти його.
— Ну, що будемо їсти?! Я голодний, як вовк! — перевівши тему, Мітчел всівся за круглий столик.
Побажавши одне-одному смачного, вони розпочали обід.
Обід проходив жваво, бабуся не переставала говорити про весілля. В одну із пауз, Айлі звернула увагу на шрам, який виднівся на руці Мітчела.
— А звідки у тебе цей шрам? — поцікавилась Айлі.
— О, цей шрам у нього з’явився у десять років. Його тато вчив кататись на велосипеді. До цього він ще не сідав на двоколісний велосипед, і не втримавши рівноваги в’їхав у паркан.
— Добре, що я і не вчилась кататись. — Зітхнула Айлі.
— Ти не вмієш кататись на велосипеді?! — подив Мітчела можна було прочитати у будь-якій частині його обличчя.
Айлі почервоніла.
— Я ще і плавати не вмію. Це теж тебе ошелешить?
— Чесно кажучи, так.
— Вибач нічого з цим не пороблю. Яка вже є.
— Мені подобається, яка ти є. Але з тим, що ти не вмієш кататись на велосипеді та плавати, ми можемо, щось зробити. — Він засяяв. — Я навчу тебе!
— Ні. І ще раз ні!
— Так.
— Ні.
— Не сперечайся.
— Не кажи мені, що робити. — Айлі незадоволено склала руки на грудях.
— Сьогодні ж ми підемо кататись на велосипедах.
— Сам іди.
— Ти хотіла сказати «їдь». Поїду, але з тобою.
Айлі топнула ногою.
Бабуся дивилась на цю суперечку, і не могла натішитись.
— Кохання це чудово! — пролунав веселий та задоволений голос бабусі.
— Що?! — запитав Мітчел.
— Що?! — повторила Айлі.
— А що, я щось не те сказала? Ви, що не закохані? — хитро запитала літня пані.
— Ми закохані. Дуже. — Розгублено, проте швидко зреагував Мітчел.
— Кохаємо. — підтакнула Айлі.
— От я і кажу – кохання - це чудово!
— Так, бабусю.
— Чудово! — поспішила вставити Айлі.
Бабуся встала з лавки, та мовила:
— Я іду до хати. А ви, я так зрозуміла підете кататись на велосипедах. Так?
— Так, бабусю.
Айлі майже зарюмсала.
— Твій наречений хоче зробити для тебе приємне, не відмовляй. Вчитись, кататись, плавати, вивчати мову, чи вчитись кохати – ніколи не пізно. — Вона ніжно глянула на дівчину.
Айлі зрозуміла суть її слів. Бабця хотіла, щоб вони більше часу проводили разом, та пізнавали одне одного.
Дівчина усміхнулась їй, та вставши, цмокнула у зморшкувату щічку.
— Дякую. — Прошепотіла дівчина старенькій на вухо.
— Звертайся. — Провівши долонею по щічці Айлі, старенька зникла у будинку.
— Ну, що готова? — Мітчел усміхався, як дитина.
— Можна мені хоча б переодягнутись?! — насупилась вона.
— Дозволяю.
— «Величезне» дякую. — Сказавши це, вона зникла у будинку.
Мітчел сидів та чекав Айлі за столиком. Доки вона збиралась, він думав, як не довести справу до весілля. Так – він закоханий у неї, але весілля це не для нього. А тим паче він їй обіцяв, що до цього не дійде. Та й узагалі, як тільки він отримає будинок, їм з Айлі не по дорозі. Їй треба інший.
— Я готова! — спустившись з ганку, мовила весело Айлі.
Мітчел дивлячись на її вбрання, схвально усміхнувся.
— Ти сексі! — ляцнувши її по сідницях, мовив він.
— Ай! Мітчеле! — потерши сідничку, вона закусила губу. У глибині душі, вона раділа, що в очах Мітчела вона сексі, а не «панда».
На ній були блакитні джинси, які добряче обтягували її принади. Короткий бузковий топ, та такого ж кольору кросівки. Високий хвіст завершував образ грайливої спортсменки.
— Готова падати, збивати коліна та лікті?! Можливо і таке, що повернутись до дому можна і без передніх зубів. — Він дивився на її перелякане обличчя, і не витримавши, розреготався. — Десертик, я ж жартую. Я буду гарним вчителем. Обіцяю.
— Ти повинен бути моєю підтримкою.
— Так воно і є. — Серйозно мовив хлопець. — Так буде завжди.
Айлі усміхнулась, бачачи правду в його очах.
— Тоді пішли.
— Пішли, Десертик. — Узявши її за руку, вони почимчикували до машини.
Всівшись у авто, Мітчел завів мотор і вони рушили з місця.
— А де ми візьмемо велосипеди? — поцікавилась Айлі, дивлячись на хлопця.
— Неподалік, є прокат велосипедів.
— Ти давно катався?
— Якщо чесно то так.
— Вау! Ти мене заспокоїв. — Айлі насупила носик.
— Ти, що не знаєш фрази, «якщо навчився кататись на велосипеді, то вже ніколи цього не забудеш». Усе буде гаразд, я обіцяю. Я ж тебе не на поле бою везу. — Засміявся він.
— Мені не смішно. Я боюсь.
Мітчел глянув на неї, та на її тремтячі руки. Її оченята виказували хвилювання, і його пройняла така ніжність до неї. Він простяг руку до Айлі, та узяв її тремтячі рученята у свою долоню.
— Десертик, хочеш повернемо додому?
— Ні. Звичайно, що ні. — Поспішила сказати вона. — Мені цікаво, чесно.
— Я бачу. — Він що є сили розреготався.
— Коли я буду падати – теж будеш реготати? — ніби то насупилась вона.
— Трішки. — Повівши грайливо бровою, він глянув на Айлі.
— Дякую за чесну відповідь. — Засміялась вона.
— Ми на місці. — Мовив він, виходячи з авто. Допомігши їй, він узяв її руку у свою, і вони пішли на пошуки велосипедів. — Посидь на лавці, поки я домовлюсь про байки.
— Не боїшся, що я втечу? — нахиливши голову на бік, Айлі засміялась.
— Я ж тебе наздожену, все-таки велосипед швидший ніж твої ніжки.
— Ой, які ж ми дотепні. — Скривилась дівчина, розсмішивши свого супутника.
Айлі всілась на лавку, та почала знервовано чекати на повернення Мітчела. Вона сиділа та спостерігала за красенем у синій тенісці, та спортивних чорних штанях. Його фігура бездоганна. Спортивна, але в міру. Айлі перевела погляд на свої зціплені руки та тремтячи ноги. Зараз вона буде падати та ганьбитись.
— Про, що задумалась? — голос Мітчела, привів її до тями.
— Про те, якою дорогою краще тікати.
— Усе Десертик, «хто не встиг, той запізнився». — Пожартував він.
Дівчина глянула на велосипеди і поморщила носика. Мітчел тримав з обох боків по байку.
— Може не треба?!
— Вставай. Підемо он туди, — вказавши головою у глиб парку, Мітчел рушив туди, куди щойно показав.
Айлі слухняно встала і почимчикувала за ним.
— Добре, хоч людей нема. Ніхто не буде знімати на телефон мої трюки під назвою «Зламай ногу», або «Дивись як, я вмію падати».
Мітчел голосно засміявся. Тримаючи один велосипед, інший він поклав на траву.
— Ну, що готова?
— Ні.
— Значить готова. Сідай. — Він вказав головою на велосипед.
— Я не зможу. — Захникала вона.
— Зможеш. Усе вийде. Головне не бійся падати.
— От дякую!
— Айлі, Десертику мій, сідай.
Він так ніжно подивився на неї, та так лагідно заговорив, що дівчина забула про страх.
— Не відпускай мене. — З тремтячим голосом, попросила вона.
— Я завжди поруч. — Він мав на увазі не тільки ситуацію з велосипедом. Він хотів бути завжди поруч. Айлі зрозуміла його слова, і усміхнулась йому наймилішою усмішкою на планеті. Він усміхнувся навзаєм. Розмова без слів. Лише очі. Лише серця. Проте, Мітчел в одну мить вирішив зіпсувати гарну мить. І це тільки із-за того, щоб Айлі не плекала марні надії, що до їхніх стосунків. — Хоча я не буду винен, якщо ти один разок впадеш. Як можна навчитись кататись без побитих колін.
Айлі сумно усміхнулась, зрозумівши, що він дав задніх.
— Я не сяду.
— Сядеш.
Айлі подивилась невдоволено з під лоба, проте перекинула ніжку через сидіння. Дівчину захитало і Мітчел схопив Айлі за талію. Зустрівшись з нею поглядами, він не втримався, щоб не поцілувати її. Вона у ту ж мить відповіла на ніжній поцілунок.
— Дякую, що не дав мені впасти.
— Я поруч. А тепер давай свою попку на сидіння, руки на кермо, ніжки на педалі. — Знову він обірвав прояв близькості. — Ось гальма.
Айлі слухняно зробила усе, що він їй сказав. Всівшись, вона схопилась за кермо так сильно, що пальчики посиніли. Мітчел провів своєю рукою по її пальчиках та не відпускаючи сидіння та кермо, почав її підштовхувати у перед.
— Ааа! Ааа!
— Не кричи, білок полякаєш. Ну я ж тебе тримаю. Чому кричиш?! Постав ноги на педалі! Чому ноги розвела?! Чому руки не на кермі?! — у Мітчела був словесний шквал. Слова вилітали одне за одним.
— Не кричи на мене! — схопивши знову кермо, та поставивши ноги у педалі, Айлі швидко задихала.
— Заспокойся, Десертик. Ти не впадеш. Давай потроху крути педалі, а я буду тримати сидіння.
— Тільки поки що не відпускай.
— Обіцяю. Тобі треба втримати рівновагу та спробувати крутити педалі. Дивись уперед, тримай рівно кермо і працюй ніжками.
— В дитинстві у мене був чотирьохколісний велосипед. — Гордо заявила вона.
— Ну значить є великі шанси, що ти зможеш навчитись і на двоколісному. — Засміявся він.
— Будеш з мене кепкувати, кататись будеш сам.
— Вибач Десертику. — Стримуючи сміх, він поцілував її у плече.
По її тілу пробігла солодка хвиля від його цілунку.
Айлі повільно, але впевнено закрутила педалями, і зрушивши з місця, заверещала.
— Я їду!
— А я біжу!
Вони розреготались.
Айлі обернулась і подивилась на Мітчела. Він усміхався так щиро по дитячому, що Айлі забула чим була зайнята. Припинивши крутити педалі, вона ледь не гепнулась, та реакція Мітчела усе тримала під контролем.
— Я їхала. Ти бачив?
— Десертик, звичайно бачив! Але ж не забувай, ворушити ніжками.
— Трохи замріялась. — Усміхнулась вона.
— А якщо б мене не було позаду?!
— Тоді б бідні були колінця.
— Тому, який висновок слідує з цього?
— Дивитись на дорогу, тримати кермо, крутити педалі. — Засміявшись, вона додала. — І не ловити гав.
— Усе вірно. Тому продовжимо.
— Добре.
За пів години виснажуючих тренувань, Айлі нарешті навчилась тримати рівновагу, але як тільки Мітчел хотів її відпустити саму, дівчина нестримно починала верещати.
— Ну Десертику, треба спробувати самій.
— Я боюсь.
— Але ж ти умієш тримати рівновагу. Все вийде. — Він поцілував її у щічку. — Я візьму свій велосипед, і ми будемо їхати поруч.
— Ну добре, я спробую.
— Моя ти розумниця. — Похваливши її, хлопець пішов піднімати з трави свій байк.
Під’їхавши до неї, Мітчел усміхнувся.
— Як же я сама?
— Ти не сама, я поруч. Ну, що давай спробуємо.
Айлі в знак згоди похитала головою.
Рушивши з місця, і не гепнувшись, Айлі на радощах знову заверещала. Мітчел усміхався їхній перемозі. Його душу переповняли емоції, яких він раніше не знав. Таких інтимних моментів у нього ще не було, щоб це не було пов’язано з сексом. Він радів та пишався нею та собою. Вони зробили це разом. Подолали її страх, та його. Він так боявся близькості з кимось, але з Айлі це немов дихати. Її чари все одно наздоженуть. Усе у ній притягувало. З нею кортіло бути, говорити, сміятись та просто мовчати. Йому було так добре і водночас боляче. Боляче від того, що вона не буде належати йому. Проте ці миті, ці емоції, це кохання назавжди буде з ним, куди б він не поїхав і де б він не був – все це належатиме йому. Навіть коли вони розійдуться назавжди, він закарбує у пам’яті усе, що пов’язано з нею. Він вже закарбував її у своєму серці. Назавжди.
— Мітчеле, у мене виходить! — вона з вдячністю глянула на нього.
— Так Десертику! Я знав, що ти впораєшся!
Їдучи поруч одне біля одного, вони насолоджувалися чудовими митями. Весняне сонечко ніжно пестило обличчя, пробиваючись крізь дерева, а вітерець хоч і не був надто теплим, приємно розвіював волосся.
Мітчел задивився на неї. Її коси блищали під променями сонця, а локони весело підіймав вітерець. Її сміх і радісні зойки – найприємніша мелодія для вух. А її усмішка, яку вона дарувала саме йому, зігрівала його з середини, даючи відчути, що він заслуговує бути коханим та кохати.
— Це так класно! Вау! Дякую Мітчеле! — радісно голосила дівчина.
— Будь ласка. Приємно чути, що тобі до вподоби. — Усміхаючись, сказав Мітчел. Її сонячне дякую, було наче кубок переможця. Заради таких митей, люди і живуть. Як же приємно робити щось для того, кого ти любиш. Наче тисячі метеликів злітають із глибин душі.
Катаючись по парку, розмовляючи про якісь дрібнички стосовно їзди, вони не помічали як день змінює вечір. Перші сутінки огорнули парк своїми обіймами, запрошуючи у казкову ніч. Увімкнулись перші ліхтарики, і піднявши очі на один із них, Айлі засліпило світло. Закліпавши очима, дівчина не втримала кермо і наїхала на камінь. Гепнувшись на траву, Айлі зойкнула.
— Аййй.
Мітчел зліз з велосипеда, та кинув його на дорозі. Митю опинившись біля Айлі, він стривожено подивився на неї. Всівшись на коліна біля неї, він схопив її обличчя у свої долоні.
— Де болить? Куди вдарилась? Десертику, пробач.
— Все гаразд. Сама вина.
Мітчел почав досліджувати, куди вона вдарилась. Пробігшись долонями по її руках та ногах, він почув тихий зойк, який намагалась приховати Айлі.
— Болить тут?! Щиколотку забила?! Кажи?!
— Так. Але все гаразд. Трохи болить. Я можу іти. — Вона почала вставати, тримаючись за руку шотландця. — Аййй.
— Трохи болить кажеш?! Я зрозумів. — Він встав разом з нею, а потім схопив Айлі на руки.
— Мітчеле, не треба я сама! — запротестувала вона.
Він не зважав на її протести, він просто поніс Айлі на сусідню лавку.
— Як я допустив, що ти впала?! Я ж обіцяв, що буду поруч. — Він злився на себе, врівноваженість, як рукою зняло.
— Мітчеле ти не винен.
— Винен. І так завжди. І так в усьому.
Айлі розсміялась такій безглуздій самокритиці та самозвинуваченню.
— Ну ти і даєш! Я в шоці! Я впала, бо подивилась на світло ліхтаря, не побачила камінець. Навіть я не можу сказати на себе, що «треба бути уважнішою!». Я ж не винна, що саме, коли я закліпала на дорозі була перешкода. Все буває.
— Чому ти смієшся?! Я ж обіцяв тобі.
— Мітчеле, ну ти, як дитя! Я ж кажу, такі обставини. — Тихий тон змінився на розсерджені нотки.
— Це не обставини вині, а я як завжди.
— У мене нема слів! — захитавши головою, Айлі встала з лавки. Скрививши обличчя від болю, вона закрокувала від Мітчела. — Ну той що, що впала. Такий чудовий день псувати безглуздими розмовами. Я так гарно проводила час. — Айлі віддалялась, і продовжувала говорити: — Ти не центр землі, що все довкола тебе обертається. «Усе із-за мене», «Це я винен». — Цитуючи Мітчела, вона розгнівалась. — Ти не можеш усе контролювати. Я навчилась кататись на велосипеді, завдяки тобі. Ти був поряд, коли я цього не вміла. Ти виконав обіцянку. А те, що я впала – ніхто в цьому не винен.
Мітчел наздогнав її, та допоміг встояти на місці. Тримаючи Айлі за плечі, він дивлячись у її очі, мовив:
— Так, цей день дійсно чудовий. Я вже забувся, як це проводити так класно дні. Але, я знав, що біля мене усім…
— Що усім?
— Погано.
— Мені добре з тобою. З тобою, я знову Я!
— Зі мною ти можеш втратити себе. А я цього не хочу. Ти найдивовижніша дівчина. Я не хочу, щоб ти із-за мене страждала. Страждала, як моя сім’я. Не хочу цього самообману, ніби то зі мною може бути добре. Ні. Ти помиляєшся.
— Із-за якоїсь безглуздої ситуації, ти все перекрутив. Що ти за дурість несеш?! Якщо нам добре разом, значить добре! Навіщо все псувати?! Навіщо ти себе мучиш? За що?
— Я заслуговую бути сам.
— Ти не заслуговуєш на це. — Вона провела долонею по його щоці. — І я не заслуговую бути сама. Це я зрозуміла поряд з тобою.
Він завмер, слухаючи зізнання Айлі, та відчуваючи тепло її пальчиків, на своїй щоці.
— Це добре, що ти це зрозуміла. Добре, що я хоч щось зміг доброго зробити. Але, я не та людина, яка потрібна тобі.
— Ти той. Ти саме той, хто мені потрібен. — З очей Айлі закапали сльози.
— Айлі. Десертику мій. Я не достойний жодної твоєї сльози. Якщо б ти знала, яким я був. — Він ніжно поцілував її заплакані повіки.
— Мені все одно ким ти був. Мені все одно. Головне, який ти зараз. Який ти зі мною, і хто я біля тебе. Минуле немає значення.
— Для мене має. Ти гарно говориш, але коли-небудь, ти б взнала про моє минуле, і тобі б стало бридко на мене навіть дивитись.
— Чому усі чоловіки вирішують за нас?! Так не чесно. Ви нічого не розповідаєте, нічим не ділитесь – але робите висновки наперед, що ви нікому не потрібні і вас не приймуть якими ви є. Але ж ти мені навіть шансу не даєш тебе нормально пізнати. Тільки, я бачу справжнього Мітчела, як він зникає, розчиняється. На його місце приходить «всезнайка», який за всіх прийняв рішення. І як, я зрозуміла, твоє рішення – обговоренню не підлягає. Ти мене підпускаєш до себе на крок, а потім на два віддаляєшся. Усі рішення у твоїх руках. Це не справедливо.
— Я просто знаю, як буде краще для тебе.
— Все сказав?! Гарне пояснення. Тепер, якщо можна, я хочу додому.
— Айлі, я не хотів тебе образити. — Він провів пальцями по її шиї, і відчув як вона затремтіла. Він голосно ковтнув. Єдине бажання зараз, це торкнутись губами її губ.
— Але ти це зробив. — Вона закліпала, проганяючи сльози.
Він притис її до себе, та нахиляючись мовив:
— Тільки не тікай від поцілунку. Благаю.
Він наче прочитав її думки. Вона хотіла повернути голову, але було пізно і вона цього насправді не хотіла.
Його губи такі гарячі, такі м’які, такі рідні. Вона віддалась у вир бажанню. Поцілунок був міцним, наче Текіла, а у ту ж мить легким, наче Шампанське. Він уміло заманив її у світ задоволення, у якому не було безглуздих а ні пояснень, а ні слів.
— Дякую, що навчив мене кататись. Дякую за цей день.
— Це тобі дякую. — Забираючи назад коси Айлі, він дивився на її шийку. Поцілунок так і напрошувався. Він нахилився та поцілував у шовкову шийку.
— Я ж і так ледь тримаюсь на ногах. — Засміялась вона.
Він знову підхопив її на руки та посадив на лавку.
— Зачекай на мене, я швидко віддам велосипеди і ми поїдемо додому.
— Добре.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Десертик, Анна Харламова», після закриття браузера.