Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я не хотів думати про Веріті. Це найсильніше й підказувало мені, що саме так я маю зробити. Веріті. Мій принц. А тепер і мій король. Поєднаний з ним кров’ю та Скіллом, я знав його краще, ніж будь-кого іншого. Він казав мені, що відкритися на Скілл просто: лише не закриватися від нього. Війна Скіллом з піратами стала його життям, відібравши в нього молодість і сили. Веріті ніколи не мав достатньо часу, щоб навчити мене керувати моїм талантом, але дав мені стільки уроків, скільки зумів, коли тільки випадала рідкісна можливість для цього. Його сила Скіллу була такою великою, що він міг торкнутися мене, а тоді бути поєднаним зі мною впродовж кількох днів, а то й тижнів. Колись, сидячи у кріслі мого принца, в його кабінеті, за його робочим столом, я поскіллив до нього. Переді мною лежали приладдя, якими він рисував карти, і той дрібний особливий безлад, характерний для людини, що чекає, коли стане королем. Тоді я думав про нього, тужив за ним, прагнув, щоб він був удома та правив своїм королівством. І просто потягся назовні й поскіллив до нього. Так легко, без жодної підготовки і жодного попереднього наміру. Я намагався ввійти у той самий душевний стан. Я не мав ні стола Веріті, ні того безладу, щоб краще згадати мого принца, але, заплющивши очі, міг його побачити. Я глибоко вдихнув і спробував прикликати його образ.

Веріті був ширший за мене в плечах, але трохи не сягав мого зросту. Обидва ми мали темні очі та волосся роду Провісників, але його очі були посаджені глибше, ніж мої, а неслухняне волосся й бороду переткала сивина. За моїх дитячих літ він був мускулистим і міцним, кремезним чоловіком, що орудував мечем так само добре, як пером. Це пізніші роки виснажили його. Він був змушений проводити більшу частину часу без фізичних дій, силою Скіллу захищаючи наше узбережжя від піратів. Але навіть коли фізичні сили принца слабшали, то його аура Скіллу зростала, тож урешті постати перед ним було однаково що перед палючим полум’ям. Коли був поруч нього, то куди сильніше відчував його Скілл, ніж його тіло. Намагаючись відтворити його запах, я згадав гостроту кольорового чорнила, яким він рисував свої карти, аромат добре виробленого пергаменту, а ще повів ельфійської кори, так часто відчутний у його диханні.

— Веріті, — тихо мовив я вголос і відчув, як це слово розходиться в мені луною, відбиваючись від моїх стін.

Я розплющив очі. Не міг вийти із себе назовні, не опустивши своїх стін. Скільки б я не малював подумки Веріті, це нічого мені не дасть, доки я не відкрию дороги, щоб мій Скілл міг вийти з моєї свідомості, а його — ввійти туди. Дуже добре. Це досить легко. Просто розслабитися. Вдивлятися у вогонь, спостерігати за маленькими іскрами, що здіймаються вгору над каміном, танцюють і плавають. Послабити пильність. Забути, як Вілл ударив силою свого Скіллу в ці стіни і замалим їх не звалив. Забути, як мій мозок повністю зосередився на підтримуванні цих стін, тимчасом як моє тіло гамселили. Забути про огидне почуття насилля, коли Джастін силоміць вривався у мене. Як Гален пошрамував і покалічив мій талант до Скіллу, надуживши своїм становищем майстра Скіллу, щоб взяти під контроль мій розум.

Так виразно, наче Веріті був поруч зі мною, я почув слова свого принца:

— Гален тебе покалічив. У тебе є стіни, за які я не можу проникнути, хоч і добре володію Скіллом. Тобі треба навчитися відкриватися. Це важко.

Він промовив мені ці слова торік, до вторгнення Джастіна, до атак Вілла. Я гірко посміхнувся. Чи знали вони, що їм вдалося вибити з мене Скілл? Мабуть, навіть не подумали про це. Хтось колись має це записати. Якийсь король-скіллер може визнати це корисним. Якщо завдати свідомості скіллера значної шкоди, можна змусити його закритися в собі і так позбавити магічних сил.

Веріті завжди бракувало часу, щоб навчити мене зруйнувати ці стіни. Наче на глум, знайшов змогу показати мені, як їх зміцнити, щоб приховати від нього свої приватні думки, якими я не хотів ділитися. Може, я аж надто добре цього навчився. Я задумався, чи матиме він колись час відучити мене від цього вміння.

Час, не час, — втомлено перебив мене Нічноокий. — Час — це річ, яку люди вигадали, щоб завдавати собі клопоту. Ти стільки про це думаєш, що мені голова йде обертом. Чого ти взагалі ходиш старими стежками? Занюхай нові, може, наприкінці них знайдеться трохи м’яса. Якщо тобі потрібна здобич, мусиш її вистежити. Це й усе. Не можеш сказати: вистежування надто довге, а я просто хочу їсти. Це все — одне. Вистежування — початок їжі.

Ти не розумієш, — так само втомлено відповів я. — Час — це скільки годин має день і скільки є днів, коли я можу щось зробити.

Чого ти розрізаєш своє життя на шматки і надаєш їм назви? Години, дні. Це як кролик. Як убиваю кролика, то з’їдаю кролика. — Сонне зневажливе пирхання. — Ти не з’їдаєш кролика, а розрізаєш його та називаєш кістками, м’ясом, хутром і нутрощами. Тому тобі ніколи не досить.

То що ж я маю зробити, о мудрий учителю?

Як маєш щось зробити, то перестань через це скавуліти, а просто зроби його. Щоб я собі спав.

Подумки він дав мені штурхана, як можна штурхонути ліктем у ребра сусіда в таверні, що надто близько присунувся. Зненацька я усвідомив, яким близьким був наш контакт упродовж останніх кількох тижнів. Колись я дорікнув йому за те, що він завжди сидів мені в голові. Я не хотів його товариства, коли був із Моллі, намагався тоді пояснити йому, що такі хвилини належать лише мені. Зараз його штурхан змусив мене зрозуміти, що я наблизився до нього так тісно, як він до мене, коли був щеням. Я рішуче відкинув порив ухопитися за нього. Натомість зручніше всівся, відхилився назад і глянув у вогонь.

Я трохи опустив стіни. Якийсь час сидів із пересохлим ротом, чекаючи атаки. Коли нічого не трапилося, я зосереджено подумав і ще трохи опустив їх. «Вони вірять, що я помер, — нагадав я собі. — Не сидітимуть у засідці, щоб підстерегти мертвого». Опускання моїх стін усе ще було нелегким. Куди легше не мружити очі, дивлячись на яскраві спалахи сонця на воді, чи стояти непорушно, коли на тебе падає удар. Але коли я врешті це зробив, то відчув, як Скілл обпливає мене, мов течія річки камінь. Досить мені в нього зануритися, і я зможу знайти Веріті. Чи Вілла, чи Барла, чи Каррода. Я затремтів, і ріка відступила. Я зібрав сили і повернувся до неї. Довго стояв на березі, вагаючись, не відважуючись пірнути. Скілл — не вода, його неможливо спробувати. Туди чи звідти. Туди.

Туди, всередину, — і я закрутився, перекидаючись, відчуваючи, як моя самість розпадається на шматки, наче уривок гнилого конопляного шнурка. Нитки