Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Холлі посунулася назад. Людський хлопчик стояв метра за два від неї, приховавши очі за скельцями

дзеркальних окулярів. До кімнати він увійшов зовсім безшумно. Неймовірно.

— Сядь, будь ласка.

Ні з якої ласки сідати Холлі не хотілося. А хотілося вирубати цього цуцика ліктем і зідрати з нього шкуру. Артеміс побачив це в її очах. Він розвеселився.

— Мріємо, капітане Шорт?

Холлі вишкірила зуби. Теж відповідь.

— Ми з вами добре розуміємо, які тут правила, капітане. Це мій дім. Ви маєте виконувати мої бажання. Так кажуть ваші закони, не мої. Отже, серед моїх бажань немає ушкоджень мого тіла і вашої втечі.

Лише тоді Холлі щось запідозрила.

— Звідки ти знаєш моє...

— Твоє ім’я? Твій ранг? — Артеміс посміхнувся, хоч особливої радості й не відчував. — Якщо ти начепила значок...

Ельфійка мимоволі прикрила рукою сріблястий прямокутник на комбінезоні.

— Але ж тут написано...

— Гномською. Знаю. Так сталося, що я її розумію. Як і всі мої помічники.

Холлі хвилинку помовчала, розмірковуючи про те, що почула.

— Фауле, — з ненавистю сказала вона, — ти сам не знаєш, що накоїв. Якщо звести два світи разом, катастрофи не минути.

Артеміс знизав плечима.

— Мені байдуже до всіх, я думаю лише про себе. І повір, зі мною все буде гаразд. А тепер, сідай, будь ласка.

Холлі сіла, не зводячи очей із маленького чудовиська.

— Що в тебе за план, Фауле? Ні, я сама здогадаюся: володарювати світом?

— Дуже мелодраматично, як на мене, — гмикнув Артеміс. — Просто хочу розбагатіти.

— Злодій! — кинула йому Холлі. — Звичайнісінький злодій!

На Артемісовому обличчі майнуло щось схоже на роздратування, та за мить на губах заграла звична саркастична посмішка.

— Так. Злочинець, якщо тобі так більше подобається. Але ж ніяк не звичайнісінький. Першокласний злочинець в обох світах.

Капітан Шорт пирхнула.

— Першокласний злочинець в обох світах! Народ Бруду обкрадає нас уже тисячу років. Як ти думаєш, чому ми живемо під землею?

— І дійсно. Але я стану першим, хто зможе відділити ельфа від його золота.

— Золото? Золото? Дурень ти. Ти ж не хочеш сказати, що віриш у казки про горщики із золотом? Розумієш, не все, що розказують про нас, правда.

Холлі закинула голову і розреготалася.

Артеміс терпляче роздивлявся нігті та чекав, поки вона замовкне. Коли ельфійка заспокоїлася, він погрозив їй пальцем.

— Правильно ти смієшся, капітане Шорт. Деякий час я таки вірив, що ельфи закопують золото під веселкою. Але тепер я більш обізнаний. Я знаю про фонд визволу заручників.

Холлі ледь стримала гримасу відчаю.

— Що за фонд визволу заручників?

— Облиш, капітане. Навіщо ці ігри? Ти сама мені про все розказала.

— Я... Я тобі розказала? — мало не задихнулася Холлі. — Смішно!

— Подивись на свою руку.

Холлі засукала рукав. Вена була заклеєна пластиром.

— Саме туди ми ввели пентанол натрію. Власне, його називають сироваткою правди. Ти співала, немов пташечка.

Холлі одразу зрозуміла, що він каже правду. Звідки б іще він дізнався?

— Ти збожеволів!

Артеміс зневажливо кивнув.

— Якщо я виграю, мене назвуть генієм. Якщо програю, скажуть, що я божевільний. Саме так і пишуть історію.

Звісно, не було ніякого пентанолу натрію, просто невинний укол стерильною голкою. Пошкодити мозок своєму щасливому квитку Артеміс не ризикнув би, але не можна було і знати, що джерелом інформації є Книга. Краще вже нехай заручниця вважає, що вона зрадила своїх. Це знищить її морально, і ельфійка гратиме за його правилами. Проте навіть така дрібничка турбувала його. Надто це було жорстоко. Як далеко він здатен зайти заради золота? Відповіді він не отримає, доки не настане час.

Холлі зажурилася, вражена таким ходом подій. Вона все розказала. Відкрила сакральні таємниці. Навіть якщо вона зможе втекти, її проженуть до якогось холодного тунелю за полярним колом.

Огидне хлопчисько знову розсміялося:

— Як уважаєш, скільки ми тебе тут тримаємо? Холлі застогнала. Зрозуміло, до чого він веде. — Кілька годин?

Артеміс похитав головою.

— Три дні, — збрехав він. — Шістдесят годин під дією сироватки... доки ти нам не розказала всього, що знаєш.

Слова зірвалися з язика, і хлопець відчув себе винним. Ці ігри явно впливали на Холлі, знищуючи її душу. Чи справді вони потрібні?

— Три дні? Могли просто вбити. Що ти за...

Ельфійка замовчала, і Артеміс подумав, що вона вважає його таким лихим, що навіть не може дібрати слів.

Холлі опанувала себе.

— Гаразд, містере Фаул, — важко видихнула вона. — Якщо ви так багато про нас довідалися, то знаєте і те, що станеться, коли мене знайдуть.

Артеміс легковажно кивнув.

— А, так. Знаю. Власне, на це я і розраховую.

Тепер посміхнулась Холлі.

— Справді? Скажи мені, хлопче, чи ти колись зустрічався із тролем?

Уперше впевненість цієї людини дала тріщину.

— Ні. Із тролем ніколи.

Холлі вишкірила зуби.

— Зустрінешся, Фауле. Зустрінешся. Сподіваюся, я буду поруч, щоб це побачити.

Перший пункт спостереження ЛЕП розташував біля виходу Е1 в Тарі.

— Ну? — сказав Рут і поплескав по спині гремліна-лікаря, що мазав йому лоба маззю від опіків. — Облиште. Рано чи пізно магія все вилікує.

— Що ну? — озвався Фоулі.

— Не випробовуй моє терпіння, Фоулі, бо сьогодні я не в настрої демонструвати захоплення технологіями якихось поні. Розказуй, що накопав про ту людину.

Фоулі сердито глянув на командира і поправив капелюшка з фольги. Відкрив кришку ноутбука.

— Хакнув Інтерпол. Не так уже й важко, скажу я вам. Вони б іще й табличку повісили з написом: «Заходь хто захоче»...

Рут постукав пальцями по круглому столу.

— Давай далі.

— Добре. Фаул. Файл на десять гігабайтів. Якби це був папір, то ми мали б половину бібліотеки.

Командир присвиснув.

— Активний чоловік.

— Родина, — виправив його кентавр. — Уже кілька поколінь Фаулів порушують закон. Рекет, контрабанда, озброєні пограбування. Протягом останнього століття — переважно корпоративні злочини.

— Де ж вони проживають?

— Це дуже легко. Маєток Фаулів. Двісті акрів землі на краю Дубліна. Десь двадцять кліків від нашої локації.

Рут закусив губу.

— Лише двадцять? Це означає, що ми можемо дістатися туди до світанку.

— Так. Розрулити бучу, доки все не пропало під сонячним світлом.

Командир кивнув. Тоді доведеться зробити перерву. Ельфи вже кілька століть не виходили на денне світло. Навіть коли