Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

— Кажу тобі, Дженні, ні про що не турбуйся, — повторював він, коли вона йшла від нього. — Пристрасть подолала мене, але я одружуся з тобою. Я загубив голову, але я спокутую це. Іди додому і нікому нічого не кажи. Попередь брата, якщо ще не пізно. Збережи все в таємниці, і я одружусь з тобою і заберу тебе звідси. Я не можу зробити це зараз же. Мені не хочеться робити цього тут. Але я поїду до Вашингтона й викличу тебе.

І ось (він дістав бумажник і вийняв сто доларів — все, що в нього було з собою) візьми це. Завтра я пришлю тобі ще. Ти тепер моя наречена, пам’ятай це. Ти — моя.

Він ніжно обійняв її.

Дженні вийшла в нічну пітьму. Без сумніву, він додержить слова. В думках вона вже жила новим, чарівним життям. Безперечно, він одружиться з нею. Подумати тільки! Вона поїде до Вашингтона, до цього далекого, незнайомого міста. А батько й мати — їм більше не треба буде так багато працювати. А Басс, а Марта... Вона сяяла від радості, уявляючи, як багато зможе зробити для них.

Пройшовши квартал, вона уповільнила кроки, і її наздогнав Брендер; він провів Дженні до хвіртки її будинку й зупинився, а вона, обережно оглянувши все навкруги, легко збігла на ґанок і потягнула двері. Двері були не замкнуті. Дженні заждала хвилину, щоб показати коханцеві, що все гаразд, і ввійшла. В домі було тихо. Вона пробралася до своєї кімнатки й почула сонне дихання Вероніки. Потім безшумно пройшла в кімнату, де спали Басс і Джордж. Басс лежав, простягнувшись на ліжку і, здавалося, спав. Але коли вона увійшла, він прошепотів:

— Це ти, Дженні?

— Я.

— Де ти була?

— Послухай, — прошепотіла вона, — ти бачив тата й маму?

— Так.

— Вони знають, що я ходила з дому?

— Мама знає. Вона не дозволила мені питати пре тебе. Де ти була?

— Ходила до сенатора Брендера просити за тебе.

— Ага, он воно що. Мені ж не сказали навіть, чому випустили.

— Нікому нічого не говори, — благально сказала Дженні. — Я не хочу, щоб хто-небудь дізнався. Ти ж знаєш, як татусь до нього ставиться.

— Гаразд, — сказав Басс.

Але йому цікаво було, що подумав колишній сенатор, що він зробив і як Дженні з ним говорила. Вона коротко все розповіла, і одразу за дверима почулись кроки матері.

— Дженні, — пошепки покликала м-с Герхардт.

Дженні вийшла до неї.

— Ой, навіщо ти ходила!

— Я не могла інакше, мамо. Повинна ж я була щось зробити.

— Чому лишалася там так довго?

— Він хотів поговорити зі мною, — невиразно відповіла Дженні.

Мати дивилася на неї повними тривоги, змученими очима.

— Ой, я так боялася, так боялася. Батько пішов був до твоєї кімнати, але я сказала, що ти вже спиш. Він замкнув надвірні двері, але я знову їх відчинила. Коли Басс прийшов, він також хотів тебе бачити, але я умовила його зачекати до ранку.

І вона знову сумно подивилася на дочку.

— Все добре, мамусю, — бадьоро сказала Дженні. — Завтра я тобі про все розповім. А зараз іди спати. Як татусь думає, чому Басса випустили?

— Він не знає. Він думає, може, через те, що Бассу однаково не заплатити штрафу.

Дженні ласкаво обняла мати за плечі.

— Іди спати, — сказала вона.

Вона вже думала й поводилась так, начебто стала на багато років старшою. Вона відчувала, що повинна піклуватися і про себе, і про матір.

Наступні дні Дженні прожила немов уві сні. Вона знову й знову перебирала в пам’яті незвичайні події того вечора. Не так уже важко було розповісти матері, що сенатор знову говорив про одруження, що він хоче одружитися з нею, коли повернеться з Вашингтона, що він дав їй сто доларів і обіцяв дати ще, але зовсім інша справа — те єдине і найважливіше, про що вона не могла примусити себе заговорити. Це було надто святим. Обіцяні гроші він прислав їй другого ж дня з посильним — чотириста доларів, які він радив покласти на поточний рахунок у банк. Колишній сенатор повідомляв, що він уже на шляху до Вашингтона, але повернеться або викличе її до себе. «Будь мужня, — писав він. — Тебе ждуть кращі дні».

Брендер поїхав, і доля Дженні справді повисла на волосинці. Але вона зберегла ще всю наївність і простодушність юності; зовні вона була така, як колись, тільки якась м’яка замріяність з’явилася в ній. Безперечно, він викличе її до себе. Їй уже ввижались далекі краї, дивне, чудесне життя. У неї є в банку трохи грошей, вона ніколи й не мріяла про таке багатство, тепер вона зможе допомогти матері. Як завжди буває з молодими дівчатами, вона все ще ждала тільки хорошого: інакше, можливо, її скоріше охопили б тривожні передчуття. Вся її істота, її життя, майбутнє — все висіло на волосинці, це могло закінчитись і добре й погано, але для такого недосвідченого створіння зло стає очевидним лише тоді, коли воно вже сталося.

Як можна при такій непевності зберегти душевний спокій — це одно з чудес, розгадка яких у природженій довірливості кожного юного створіння. Не часто буває, щоб дозріла людина зберегла свої юнацькі уявлення. І чудо ж не в тому, що хтось їх зберіг, а в тому, що всі їх гублять. Обійди увесь світ — що залишається в ньому, коли у минуле поринуть ніжність і наївність юності, яка дивиться на все широко розплющеними, здивованими очима? Декілька зелених паростків, що іноді з’являються в пустелі наших буденних інтересів, декілька видінь сонячного літа, що промайнули перед поглядом захололої душі, короткі хвилини дозвілля серед невпинної важкої праці — все це трохи відкриває перед стомленим мандрівником всесвіт, який завжди відкритий перед молодою душею. Ані страху, ані користі, простори полів і осяяні промінням горби; ранок, південь, ніч; зірки, пташині голоси, дзюркотіння води — все це віддане в дарунок душі дитини. Одні називають це поезією, інші черстві душі — марною вигадкою.