Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

Мора сиділа не ворушачись, слухала, як сичить у кондиціонері повітря. Дивилася прямо перед собою, на лобове скло, зараз укрите краплинами конденсату, але всі інші відчуття болісно зосередилися на ньому. Навіть глухою й сліпою вона все одно знала б, де він, — так тонко була налаштована на Деніелову присутність. І так само — на калатання власного серця, на кипіння нервів. Вона відчувала збочений захват від такої декларації нещастя. Принаймні страждає не сама, не сама лежить ночами без сну. У справах серця нещастя шукає товариства.

У вікно голосно постукали. Жінка скинулася, розвернулася й побачила примарний силует у затуманеному склі. Опустила вікно й побачила офіцера поліції Бостона.

— Докторко Айлс? З моргу приїхали.

— Дякую. Зараз прийду.

Вікно з гудінням зачинилося знову, на склі лишилися цівки води. Мора вимкнула двигун і глянула на Деніела.

— У нас є вибір, — промовила. — Можемо обоє бути нещасними або ж просто жити далі своїм життям. Я обираю життя.

Вона вийшла з автомобіля й зачинила дверцята. Вдихнула повітря, таке холодне, що від нього аж горло пекло. Утім, воно виморозило останню нерішучість, прочистивши мозок, і лишило його чітко зосередженим на тому, що судмедекспертка мусила робити далі. Мора пішла геть від машини, не озираючись. Знову прямувала тротуаром, від однієї плями світла ліхтаря до іншої. Тепер Деніел опинився позаду, а попереду чекала мертва жінка. І всі ці копи навколо. На що вони чекали? На відповіді, яких вона, можливо, не має для них?

Мора закуталася в пальто тісніше, немовби відганяючи їхні погляди, думаючи про Святвечір та інше місце злочину. Про Єву Кассовіц, яка тієї ночі вивергала вміст шлунку в сніг на вулиці. Чи мала та хоч крихту передчуття, що стане наступним об’єктом Мориної уваги?

Копи мовчки зібралися біля будинку, поки працівники моргу котили Єву Кассовіц по бічному дворику. Коли каталка з накритим тілом виринула з-за кованої хвіртки, усі оголили голови під крижаним вітром: урочистий стрій у синій формі вшановує одну зі своїх. Навіть коли каталка зникла у фургоні й двері зачинилися, стрій не розсипався. Лише після того як задні фари, блимнувши, зникли в темряві, капелюхи повернулися на голови і всі почали розходитися до своїх автівок.

Мора так само збиралася повернути до своєї, коли відчинилися парадні двері маєтку. Вона підвела погляд, побачила тепле світло, що лилося з-за дверей, і силует чоловіка, який стояв там, дивлячись на неї.

— Перепрошую, ви докторка Айлс? — запитав він.

— Так?

— Містер Сансоне хотів би запросити вас до будинку. Тут значно тепліше, і я саме приготував свіжої кави.

Жінка завагалася, стоячи біля сходів, дивлячись на тепле сяйво, що оточувало слугу. Він стояв дуже прямо, дивився на неї з моторошним спокоєм, що навіював думку про статую, яку вона бачила колись у магазині цікавинок, — дворецького з пап’є-маше, який тримав тацю з несправжніми напоями. Мора кинула погляд у напрямку свого авто. Деніел уже пішов, і їй не залишалося нічого, крім самотньої дороги додому та порожнього будинку.

— Дякую, — промовила вона й почала підніматися сходами. — Чашка кави мені не завадить.

12

Докторка Айлс увійшла до теплого передпокою. Обличчя досі було заніміле від кусючого вітру. Тільки ставши перед каміном і чекаючи, поки дворецький сповістить містера Сансоне про її прихід, вона відчула, як до щік поволі повертається чутливість — приємно поколювали, прокидаючись, нервові закінчення, шкіру пекло. Мора чула гамір розмови в сусідній кімнаті — голос детектива Кроу, приправлений запитальними інтонаціями, і м’якша, ледве чутна відповідь. Жінка. У каміні затріскотіли іскри, злетів димок, і Мора збагнула, що це справжні дрова, а не штучний гасовий камін, як їй спочатку здалося. Над ним висіла середньовічна картина олією — вона так само цілком могла бути автентичною. То був портрет чоловіка в оксамитовому вбранні винного кольору із золотим розп’яттям на шиї. Хоча він був немолодий і в темному волоссі проглядало срібло, його очі горіли юним вогнем. У мерехтливому освітленні тієї кімнати вони здавалися пронизливо живими.

Мора здригнулася й відвернулася, дивно збентежена поглядом чоловіка, який майже точно давно помер. У кімнаті були й інші цікавинки, інші коштовності. Вона побачила стільці, обтягнуті смугастим шовком, китайську вазу, на якій мерехтіла патина століть, буфетний столик із рожевого дерева — з коробкою сигар та кришталевим декантером з бренді. Килим, на якому вона стояла, мав прочовгану по центру стежину — свідчення віку й численних ніг, що ходили по ньому, та відносно цілі краї відкривали майстерність ткача й помітну неозброєним оком якість товстої шерсті. Мора подивилася під ноги, на плетиво витончених лоз на бордовому тлі, які обрамляли єдинорога, що спочивав у затінку дерев. Раптом вона відчула себе винною, ставши ногами на цей шедевр, тож поспішно зійшла на дерев’яну підлогу, ближче до вогню.

Їй знову впав в око портрет. І знову погляд притягували пронизливі очі священника, які, здавалося, дивилися просто на неї.

— Він у мене в родині вже кілька поколінь. Просто дивовижно, як збереглися барви, чи не так? За чотири століття.

Докторка Айлс розвернулася до чоловіка, який щойно вві­йшов до кімнати. Той ступав так тихо, наче просто матеріалізувався в неї за спиною, а вона була надто заскочена, щоб збагнути, що ж йому сказати. На чоловікові був темний гольф, на контрасті з яким ще приголомшливішою здавалася сивина. Утім, судячи з обличчя, йому було щонайбільше п’ятдесят років. Мора точно помітила б його, зустрівши на вулиці, — такими примітними й моторошно знайомими були його риси. Вона побачила високе чоло, аристократичну поставу. У темних очах відображались іскри з каміна, тож вони, здавалося, сяяли зсередини. Він назвав портрет своїм спадком, і жінка одразу ж завважила родинну подібність між зображенням та живим чоловіком. Очі були однакові.

Чоловік простягнув їй руку.

— Вітаю, докторко Айлс. Я Ентоні Сансоне.

Він так пильно дивився на її обличчя, що вона засумнівалася, чи не були вони вже знайомі.

«Ні. Такого привабливого чоловіка я точно запам’ятала б».

— Радий нарешті познайомитися, — сказав він, потискаючи її долоню. — Я стільки всього про вас чув.

— Від кого?

— Від докторки О’Доннел.

Мора відчула, як холоне її рука, й забрала її.

— Навіть не уявляю, чому б їй говорити про мене.

— Повірте, вона говорила лише хороше.

— Це мене дивує.

— Чому?

— Бо я не можу сказати того ж про неї.

Сансоне з розумінням кивнув.

— Вона може дратувати, поки не випаде нагода пізнати її ближче. Оцінити її проникливість.

Двері відчинилися так тихо, що Мора цього й не чула. Тільки тихий дзенькіт порцеляни повідомив про те, що в кімнаті з’явився дворецький з чашками й кавником. Він поставив їх на буфетний столик, запитально подивився на господаря, тоді вийшов. Вони не обмінялися жодним словом, тільки той погляд та кивок у відповідь — весь словник, необхідний двом чоловікам, які, вочевидь, знали один одного досить добре, щоб обійтися без марних слів.

Сансоне жестом запросив гостю сісти, й вона опустилась у крісло в стилі ампір, оббите смугастим шовком.

— Перепрошую, що тримаю вас у передпокої, — мовив він. — Однак поліція Бостона зайняла інші кімнати для опитування.

Він