Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бляшаний барабан 📚 - Українською

Читати книгу - "Бляшаний барабан"

659
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бляшаний барабан" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 209 210 211 ... 231
Перейти на сторінку:
А всередині там навіть чистенько!

Певно, саме цей його запрошувальний рух підштовхнув черницю переступити поріг.

— Але тільки на хвилинку! — пролунало її рішення.

І Аґнета поперед Ланкеса прошмигнула до бункера.

Той витер об штани руки — характерний художницький рух — і, перше ніж зникнути, посварився:

— Гляди мені, рибу мою не чіпай!

Але рибою Оскар уже наситивсь. Я відсунувся від столу, здавшись на волю вітру, що ніс пісок, і якомусь аж надмірному шуму прибою, цього давнього хвалька силача. Потім підтяг ногою барабана, взяв палички й почав шукати вихід із цього бетонного пейзажу, цього бункерного світу, цього овочу, званого «ромелівською спаржею».

Почав я, хоч і без особливого успіху, з кохання. Колись і я кохав сестру... Не так черницю, як сестру-жалібницю. Жила вона в Цайдлєровому помешканні, за дверима з молочно-білою шибкою. Вона була дуже вродлива, але я так ніколи її й не побачив. Була там іще кокосова постілка, і вона теж відіграла свою роль. У коридорі в Цайдлєра було надто темно. Отож і кокосові волокна я відчував виразніше, ніж тіло сестри Доротеї.

Дуже скоро тема на кокосовій постілці вичерпалась, і я спробував ритмічно розплутати клубок свого раннього кохання до Марії й посадити перед бетоном повійки, що ростуть так само швидко. І знов сестра Доротея стала на шляху мого кохання до Марії: з моря повіяло запахом карболки, замаяли крильми чайки в білих сестринських халатах, а сонце явилося мені брошкою з червоним хрестом.

Цієї хвилини Оскарові завадили барабанити, і він загалом був цьому навіть радий. Повернулася зі своїми п'ятьма черницями ігуменя — сестра Схоластика. Вигляд усі мали стомлений, парасолі тримали криво й зневірено.

— Чи не бачили ви молоду черницю, нашу нову послушку? Дівчинка ще така молоденька... Уперше побачила море. Либонь, заблукала. Де ж ви, сестро Аґнета?

Мені не лишалося іншої ради, як послати увесь цей гурт — тепер вітер віяв їм у спину — в бік гирла Орна, до Ароманша, в порт Вінстон, де англійці колись відвоювали в моря свою штучну гавань. До того ж усім їм у нашому бункері навряд чи стало б місця. Щоправда, якусь хвилю мене так і поривало підкинути художникові Ланкесу цих гостей, але потім почуття дружби, роздратування й лють воднораз звеліли мені тицьнути великим пальцем у бік гирла Орна. Черниці послухалися мого пальця й невдовзі на гребені дюн обернулись на шість чорних прогалинок, що відпливали за вітром, чимдалі меншаючи, і навіть оте їхнє жалісливе «Сестро Аґнета, сестро Аґнета!» щораз швидше відлітало за вітром, поки зрештою потонуло десь у піску.

Першим із бункера вийшов Ланкес. Характерним художницьким рухом він витер руки об штани, поніжився на сонечку, випросив у мене сигарету, сховав її до кишені сорочки й накинувся на холодну рибу.

— Після цього завше хочеться їсти, — натякнув він, дожираючи мою половину тріски.

— Тепер вона буде дуже нещасна, — дорікнув я Ланкесові, смакуючи слівцем «нещасна».

— Це ж чому? їй геть нема чого бути нещасною.

Ланкес навіть думки не припускав, що його манера поводитися з людьми може зробити когось нещасним.

— І що вона тепер робить? — поцікавився я, хоч мав намір спитати зовсім про інше.

— Шиє, — пояснив Ланкес за допомогою виделки. — Трохи порвала собі рясу, а тепер зашиває.

Кравчиня вийшла з бункера, хутко знов розіпнула парасоля і, мов нічого й не сталось, однак, як мені здалося, трохи напружено защебетала:

— А від вашого бункера краєвид відкривається й справді чарівний. І весь берег видно, й море.

Спинивши погляд на недоїдках від нашої рибини, вона примовкла.

— Можна?

Ми одночасно кивнули головою.

— Від морського повітря завше хочеться їсти, — прийшов я їй на підмогу.

Тепер кивнула головою вона і почервонілими, потрісканими руками, що нагадували про важку роботу в монастирі, схопила нашу рибу й піднесла її до рота. Дівчина їла поважно, напружено, поринувши в роздуми, так ніби разом із рибою пережовувала щось таке, чим утішалася до риби.

Я зазирнув їй під очіпок. Зеленого репортерського дашка вона забула в бункері. Дрібненькі, всі однакові завбільшки росинки поту висіялися на її гладенькому чолі, яке в крохмальному білому облямуванні нагадувало чоло Мадонни. Ланкес знов попросив у мене сигарету, хоч іще не викурив попередньої. Я кинув йому всю коробку. Поки він ховав три сигарети до кишені сорочки, тримаючи в губах четверту, сестра Аґнета жбурнула парасоля, побігла — аж тепер я завважив, що вона боса, — дюною вгору й зникла там, де шумів прибій.

— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.

Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.

— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.

— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.

Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.

— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!

Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.

Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:

— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».

— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?

Ланкес заплющив очі.

— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».

— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?

Художник розплющив очі й проказав свій присуд:

— Тоді і її, й картину назвемо «Грішна черниця».

Ланкес визнавав лише або — або: голова або хвіст, утопилася або согрішила. У мене він забрав сигарети, обер-лейтенанта кинув у дюни, зжер частину моєї риби, а дівчинці, яка, власне, належала небу, показав нутро нашого бункера, і поки вона ще пливла у відкрите море, грубою, гулястою ногою вже накидав у повітрі картини, вже давав їм назви: «Припливні черниці», «Черниці в час припливу», «Черниці-потопельниці», «Грішні черниці», «Двадцять

1 ... 209 210 211 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бляшаний барабан"