Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

До нашого відправлення залишалося кілька годин. Я поверталася від мсьє Валена з величезним незручним пакунком, загорнутим у м’яку шкіру, коли раптом зупинилася, мов вкопана, забачивши десятирічну дівчинку, яка стояла біля вітрини булочної, зачудовано і зголодніло дивлячись на виставлені в ній вироби. У її солом’яно-русявому волоссі та непропорційно довгих руках я впізнала себе у такому ж віці. Дівчинка враз заклякла, немов відчувши, що за нею спостерігають. Коли наші погляди зустрілися, я збагнула, чому вона так зреагувала: дівчинка була відьмою.

— Ребека! — гукнула якась жінка, виходячи з булочної. Моє серце аж підстрибнуло, коли я її побачила, бо та жінка виглядала як комбінація моєї матері та Сари.

Ребека нічого не відповіла, продовжуючи витріщатися на мене так, немов примару побачила. Її мати теж подивилася — що ж там привабило увагу її доньки? — і аж охнула, роззявивши рота. Коли її погляд обмацував моє тіло, шкіра моя знайомо засвербіла під її поглядом. Вона також була відьмою.

Долаючи внутрішній спротив, я буквально поволокла свої ноги до булочної, з кожним кроком наближаючись до двох відьом. Мати була притиснула дівчинку до своїх спідниць, але мала заверещала на знак протесту.

— Вона схожа на гранд-даму, — прошепотіла Ребека, намагаючись якомога краще мене роздивитися.

— Т-с-с-с, — шикнула на неї мати і вибачливо поглянула на мене. — Ти ж знаєш, що твоя гранд-дама вже давно померла, Ребеко.

— Мене звуть Діана Ройдон, — сказала я, кивнувши на вивіску поза їхніми плечима. — Я тут живу, в «Олені та Короні».

— Але ж тоді ви мусите… — жінка ошелешено витріщилася і притягнула до себе дівчинку.

— А мене звуть Ребека Вайт, — заявила мала, не звертаючи уваги на материну реакцію. Вона невміло вклонилася й зробила незграбний реверанс. Він також мені дещо нагадав.

— Приємно познайомитися. А ви недавно оселилися в районі Блекфраєрс? — Мені хотілося якомога довше поговорити про те і се, а якщо не поговорити, то просто роздивитись їхні знайомі, однак чужі обличчя.

— Ні. Ми мешкаємо біля шпиталю неподалік ринку Смітфілд, — пояснила Ребека. — Я приймаю пацієнтів, коли палати в шпиталі переповнені, — сказала жінка, і, трохи повагавшись, додала: — Я — Бріджет Вайт, а Ребека — моя донька.

Навіть не знаючи їхніх імен, я все одно упізнала б цих двох створінь своїм спинним мозком. Бріджет Бішоп народилася приблизно 1632 року, а першим ім’ям, котре з’явилося в гримуарі Бішопів, було ім’я Ребеки Девіс. Отже, ця десятирічна дівчинка одного дня вийде заміж і візьме це прізвище?

Щось на моїй шиї привернуло увагу Ребеки. «Сережки Ізабо», збагнула я.

Щоб перенести нас із Метью до минулого, я скористалася трьома предметами: рукописною копією «Доктора Фауста», срібною шаховою фігуркою та сережкою, захованою в ляльці, що колись належала Бріджет Бішоп. Цією самою сережкою. Я підняла руку і зняла вишукану золоту прикрасу з мого вуха. Дізнавшись зі спілкування з Джеком, що слід безперервно дивитися дитині прямо у вічі, якщо хочеш справити на неї тривале й сильне враження, я присіла, і наші очі опинилися практично на одному рівні.

— Мені треба, щоб хтось оце надійно зберіг, — сказала я, простягаючи сережку. — Одного дня вона мені знадобиться. Ти заховаєш її?

Ребека серйозно поглянула на мене і кивнула. Я взяла її за руку і, відчуваючи, як струм взаєморозуміння пройшов нашими тілами, вклала візерунчасту прикрасу їй в долоню. Дівчинка міцно стиснула над нею свої пальчики.

— Можна, мамо? — невпевнено прошепотіла вона матері.

— Гадаю, що можна, — обережно відповіла мати. — Ходімо, Ребеко, нам пора йти.

— Дякую, — сказала я, підводячись, і поплескала дівчинку по плечу, а потім глянула Бріджет у вічі. — Дякую.

Я відчула погляд-поштовх. Почекавши, поки Ребека з Бріджет підуть, я обернулася — і опинилася лицем до лиця з Крістофером Марлоу.

— Пані Ройдон, — хрипко каркнув Кіт. Він був худий та блідий як смерть. — Волтер сказав мені, що ви сьогодні вночі залишаєте нас.

— Це я попросила його переказати тобі. — Чисто вольовим зусиллям я змусила Кіта глянути мені у вічі. Це було іще одне, що я могла виправити: потурбуватися, щоб Метью належним чином попрощався з чоловіком, який колись був його найближчим другом.

Кіт, ховаючи обличчя, втупився поглядом собі під ноги.

— Не треба було мені приходити.

— Я прощаю тебе, Кіте.

Марлоу отетеріло сіпнув головою.

— Чому?

— Тому, що ти його любиш. І тому, що допоки Метью звинувачуватиме тебе в тому, що зі мною трапилося, часточка його залишатиметься з тобою. Завжди, — просто сказала я. — Ходімо нагору, попрощаєтеся.

Метью чекав нас на сходовому майданчику, заздалегідь здогадавшись, що я неодмінно когось із собою приведу. Я легенько цьомкнула його в губи, проходячи повз нього до нашої спальні.

— Твій батько простив тебе, — стиха мовила я. — Зроби й Кітові такий самий подарунок.

А потім я полишила їх залагоджувати те, що можна було залагодити в такий короткий відрізок часу, який лишився до нашого відправлення.

Кілька годин по тому я віддала Томасу Гарріоту сталеву рурку.

— Ось вам ваше зоряне скельце, Томе.

— Я виготував його зі ствола рушниці — звісно, з декотрими переробками, — пояснив мсьє Вален, відомий виробник мишоловок та годинників. — А на ньому — гравірування, як і просила пані Ройдон.

Збоку рурки в гарненькому срібному прямокутничку виднівся напис: «N.Vallin me fecit, T. Harriot me invenit, 1591».

«Н. Вален мене зробив, Т. Гарріот мене винайшов, 1591». — Я приязно посміхнулася мсьє Валену. — Бездоганна робота.

— А можна зараз на місяць поглянути? — скрикнув Джек, чимдуж кидаючись до дверей. — Він уже такий великий, як годинник церкви Святого Мілдреда!

Отак Томас Гарріот, математик та лінгвіст, увійшов у історію, сидячи на подвір’ї закладу «Олень та Корона» в пошарпаному садовому кріслі, яке ми витягнули з горища. Він навів на місяць довгу металеву рурку, оснащену двома лінзами, і задоволено зітхнув.

— Ось поглянь, Джеку. Точнісінько так, як і казав сеньйор де ля Порта. — Том посадовив свого сповненого ентузіазму асистента собі на коліна