Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Брешеш! — прохрипів він. — Ти брешеш! Леніна! Стріляла? Але ж він живий? Живий? Таж кажи — живий?..

Переляканий газетяр верещав, публіка кинулася розбороняти, утворився шарварок. Всі говорили, всі гули. Невідомо було, хто кого хотів бити, і, власне, — за що. І взагалі — чи дозволяється бити дитину? Втім, Макар нікого не бив. І він не розумів, чого від нього хотіли. Хтось подав здогад, що це божевільний. Жінки кинулися з натовпу геть. З'явилися двоє німецьких патрулів і повели Макара до комендатури.

Примірник газети, одначе, залишився в Макара в руках. І тепер, ідучи між двох патрулів, Макар похапцем бігав очима по шпальтах, забувши про весь світ. Свої дві книжки и рушнику — «Інтегральне числення» та «Держава і революція»[417], де «Революція» та «Ленін», про всякий випадок, було одірвано, — Макар також забув у вагоні.

До світанку було ще ген далеко. Ліс стояв тихий і мовчазний як буває це тільки в спокійні години передрання. Коники вже примовкли, птаство ще спало, навіть листя не тріпотіло на верховіттях. Темінь стояла сіра й безбарвна.

І дарма, що тут, на узліссі, грабиняк ріс не надто густий, пробиратися між дерев було трудно й клопітно; зраджував зір, відстань обманювала, і стовбур виникав раптом просто перед тобою, саме тоді, як ти гадав, що до нього ще кілька кроків. Разів зо три Зілов уже наштовхнувся на дерево і вдарився лобом. Стиха кленучи, кулячися та здригаючись від ранкової свіжості, він посувався поволі. Особливо заважала важка торба за плечима та довга й незручна піхотинська гвинтівка в руках. Враз він спинився, і серце в нього пристануло і завмерло.

Стовбур, об який він щойно торкнувся правою щокою, тихо відхилився вбік, а тоді знову хитнувся і вдруге вдарив його в лице. І кора, шорхнувши по щоці, зоставила чудне, фальшиве відчуття — така кора 'не буває. Зілов спинився і простяг руку вперед.

Дрож, глибоке внутрішнє тремтіння прохопило Зілова з ніг до голови. Стовбур знову відхитнувся від його доторку, і це був зовсім і не стовбур. В руці Зілов тримав шорстку холошу штанів і закостеніле тіло під нею. В руці Зілова була людська нога — високо в повітрі, окремо від землі…

В темряві нічного лісу його очі насилу ухопили темний силует. Він тихо похитувався перед очима. Але зразу за цим силуетом був ще один такий же, а далі — можливо, ще один.

— Австрійська робота, — зітхнув Зілов, — з якого ж це села? Сьогодні ж пошлемо розвідку…

Але гаятися Зілов не міг. Він уклав мертвих в ряд, на мить застиг над тілами похилений, з кашкетом у руці — віддав шану, — тоді закинув торбу за плечі, стис гвинтівку і рушив далі.

За кілька кроків вже западав вибалок, і тут зовсім пояснішало — роздивитися можна було кроків на сорок навкруги. Десь унизу тихо муркотів струмок. Зілов пішов униз, на голос струмка. Лісова криничка мала бути зразу ж у долині, у байраці.

— Питьпадьом-питьпадьом! — сплеснув раптом від кринички несподіваний тут перепелиний поклик.

Зілов спинився і відповів так само:

— Питьпадьом!..

Тоді дві постаті зразу звелися з трави. В сивих сутінках, тут, у балці, зблизька їх можна було роздивитися добре. Це було двоє дівчат.

— Зілов? — прошепотіла котрась з них.

— Галя? Одуванчик?

— Ми.

Зілов кинув торбу на землю, поставив гвинтівку і важко передихнув. Дівчата по черзі торкнулися його руки.

— Ти чого так тремтиш? — хрипким, немов після сну, голоском підлітка поцікавилася та, до котрої він сказав «Одуванчик».

— Так… — Він присів на цямриння і закурив.

Вогник спалахнув на секунду, і короткий рожевий спалах вирізьбив з сутінок два дівочі обличчя. Майже дитяче Одуванчика — з безбровими припухлими сонними очима, з шорсткими, непокірними, безколірними патлами підстриженого стіжком волосся. Доросле, спокійне, повновиде, з тонкими чорними бровами, пов'язане дівоцькою хустинкою, — Галине.

— Ну, давайте, — сказала Галя, — нема часу. Повернутися тра, бачте, ще вдосвіта…

Зілов розв'язав торбу і почав пачками добувати з неї книжки. Це були тоненькі брошури на сірому обгортковому папері.

— А що саме? — нахилилася через плече Галя.

— Ленін… «Більшовики про землю»…[418]

— Саме що треба! — Галя навіть сплеснула руками.

Зав'язавши хустинку тісними кінчиками під підборіддям, вона полізла за пазуху і ніяково спинилася перед Зіловим. З пазухи вона вийняла невеличкий вузлик…

— Іванкові… — почервоніла вона, — гостинця передасте Іванкові?

— Давай! — Зілов узяв. Навпомацки він визначив у вузлику два пиріжки і п'ять яблук. — А сказати що?

— Пхі! Нічого не казати! — Вона пересмикнула кінчики хустинки під підборіддям. — То я піду! — Але, зробивши крок, вона ще спинилася і зиркнула через плече. — А мені той… нічого не переказав?