Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Але ні. Вона збиралася полишити Харбрант і не могла більше дурити його або саму себе. Її лякало те, куди повертали їхні стосунки. Тож натомість вона попрямувала до головної печери й далі до виходу з Конклаву. Опинившись під променями сонця, дівчина вдихнула на повні груди й задивилася в небо. Довкола снували служники та придворні, котрі заходили до будівлі й виходили з неї. Вона притисла папку на грудей, відчуваючи на щоках прохолодний вітерець, а на чолі й волоссі — за контрастом — тепло сонячного світла.

Зрештою, найгіршим було те, що Джасна мала рацію. Світ простих відповідей, яких домагалася Шаллан, — талан дітей і дурників. Вона хапалася за надію, що зможе найти істину й скористається нею для пояснення — а можливо, і виправдання — скоєного ще в Джа Кеведі. Проте коли така річ, як істина, й існувала, то була чимось значно заплутанішим і туманнішим, ніж вона попервах гадала.

Здавалося, на деякі запитання взагалі не було правильних відповідей. Лише багато помилкових. Вона могла обирати, у чому саме винна, проте повністю позбутися провини не випадало.

* * *

За дві години — і десь після двадцяти квапливих замальовок — Шаллан почувалася значно спокійніше.

Поклавши етюдник на коліна, вона сиділа в садах палацу й малювала равликів. Тутешні сади поступалися за розмірами батьковим, зате були в рази розмаїтішими, не кажучи вже про благословенну усамітненість. За прикладом багатьох садово-паркових зон, їхній новочасний дизайн включав живопліт із окультуреної сланцекірки — справжній лабіринт з одушевленого каменю. Досить низький, щоб, звівшись на ноги, відвідувачка бачила шлях до виходу. Але варто їй лише було присісти на одну з численних лав, як вона зразу ж зоставалася наодинці з собою, наче стаючи невидима.

Шаллан запитала в доглядача, як називається різновид сланцекірки, котрий найбільше кидався у вічі. Той назвав його «тарілковим каменем». Годяще найменування, оскільки він ріс тонкими пластинами, які громадились одна на одну, наче гірка тарілок у буфеті. З боків це скидалося на вивітрений останець із сотнями тоненьких пластів оголеної породи. З його пор росли крихітні вусики, які погойдував вітерець. Каменеподібні оболонки полискували синім, а от вусики були жовтуваті.

Наразі її «моделлю» був равлик з низькою горизонтальною мушлею, облямованою невеличкими рубчиками. Коли художниця торкалася його, той втискався в розколину сланцекірки та, здавалося, ставав частиною тарілкового каменю. По суті, зливався з ним. А коли не чіпала — пощипував пластину, саме пощипував, а не кусав.

«Це він так її чистить, — збагнула вона, продовжуючи малювати. — Об’їдає лишайник і плісняву». І справді: залишена равликом пасмуга виглядала свіжішою.

Поруч із тарілковим каменем росли латки іншого різновиду сланцекірки — її пальцеподібні виступи тяглися в повітря, розвиваючись із головного качана. Придивившись, Шаллан помітила манісіньких, тендітних і багатоногих крєм’ячків, які повзали по відростках, щось об’їдаючи. Також чистили їх?

«Цікаво», — подумала вона, накидаючи малюнок цих мініатюрних створінь. Їхні панцирі такого ж відтінку, як і пальці сланцекірки, а колір равликової мушлі — ледь не точна копія синьо-жовтого забарвлення тарілкового каменя. Немов Всемогутній створив їх як тандеми: рослина дає прихисток тварині, а та навзамін чистить її.

Довкола курганчиків сланцекірки звивалися кілька спренів життя — крихітні, світні й зелені порошинки. Деякі танцювали в розколинах оболонок, а інші, наче часточки пилу, висіли в повітрі — зигзагами здіймаючись угору, щоб знов опуститися вниз.

Шаллан скористалася одним із гостріше заточених вугільних олівців, щоб нашвидкуруч записати деякі думки щодо зв’язку між рослинним і тваринним царствами. Вона ніколи не чула про існування книжок, у яких ішлось би про взаємозалежності на кшталт цієї. Учені, схоже, надавали перевагу вивченню крупних, активних тварин — як-от великопанцирники чи білошипники. Однак зроблене спостереження здалося дівчині чудесним, дивовижним відкриттям.

«Равлики й рослини допомагають одне одному, — подумалося їй, — а от я зрадила наставницю».

Шаллан кинула погляд на захищену руку та схований усередині капшук. Вона почувалася безпечніше, тримаючи Душезаклинач при собі. Крадійка поки ще не насмілилася спробувати ним скористатися. Надто вже непокоїлась через скоєне й торопіла від думки задіяти пристрій перед самим носом у Джасни. Однак тепер вона була у відлюдному глухому закутку в глибині лабіринту, куди вела лиш одна звивиста доріжка. Дівчина підвелася, із позірною неуважністю озираючись довкола. У садах нікого більше не було, та й сама вона забралася досить далеко: якби хтось і намірився підійти до неї, на це затратив би не менше кількох хвилин.

Шаллан знову сіла й відклала вбік етюдник та олівець. «А що, чому б і не спробувати скористатись ним, — подумала вона. — Можливо, нема потреби й далі ритися в Паланеумі, шукаючи інструкцію». Варто їй тільки час від часу підводитися, кидаючи оком довкола, щоб упевнитися, що ніхто не наблизиться непоміченим і випадково не підгляне за нею.

Вона дістала заборонений пристрій. Відчула в руці його масивність. Надійна штука. Глибоко вдихнувши, Шаллан пропустила пальці крізь петлі ланцюжків і застібнула їх довкола зап’ястя, закріпивши оснащений самоцвітами корпус із тильної сторони долоні. Метал холодив шкіру, ланцюжки теліпалися. Вона поворушила рукою, щоб ті натяглися.

Шаллан сподівалася на відчуття могутності. А може, на приплив сили. Чи хоча б на якесь поколювання. Але не відчула нічого.

Дівчина постукала пальцем по трьох самоцвітах: вона ще раніше вставила в порожнє гніздо свій власний димчастий кварц. Робота деяких фабріалів — зокрема телестилів — потребувала контакту з коштовним каменем. Але ні… це дурниці: вона ніколи не бачила, щоби Джасна так робила. Та просто заплющувала очі, торкалася чого-небудь — і сила Душезакляття трансформувала його. За допомогою цього фабріала найкраще виходили перетворення на дим, кристал і вогонь. Лише раз вона була свідком, як принцеса створила щось інше.

Завагавшись, Шаллан підібрала відламаний шматок сланцекірки, що валявся під однією з рослин. Здійняла його у вільній руці, а тоді заплющила очі.

— Стань димом! — наказала дівчина.

Нічого.

— Стань кристалом! — звеліла вона перегодя.

Тоді напіврозплющила одне око. Нуль реакції.

— Вогню, гори! Ти — вогонь! Ти…

І вмовкла, збагнувши дурість своїх дій. Загадковий опік на руці? Та годі вам, а що ж у цьому підозрілого? Тож натомість сконцентрувавшись на кристалі, Шаллан знову заплющила очі, утримуючи в думках образ уламка кварцу й силкуючись заохотити сланцекірку до перетворення.

Нічого не відбувалося, тому вона просто старалася зосередитись, уявляючи собі, як трансформується сланцекірка. Після кількахвилинних невдалих спроб перемкнула увагу на зміну капшука, тоді лави, а відтак — власної волосини. Не спрацювало в жодному з