Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Минуло кілька годин після цього. Вже мали прийти якісь звістки про загін. Але сонце вже стало хилитися до заходу, а новин ще не було.

І ось за півгодини як останні промені сонця зникли за обрієм прискакав якийсь чоловік. Виявилося, це був один із тих, з ким мав зустрітися загін.

Альбрехт, стурбований зовнішнім виглядом чоловіка, запросив його до себе в намет. Вони говорили кілька хвилин, але від цієї розмови волосся ставало дибки у молодого принца.

– Це був якийсь газ. Ми навіть нічого не зрозуміли! А потім стріли, сотні стріл! Я пам'ятаю впав з коня… зламавши руку.

- Як же ти втік?

- Мене відпустили, швидше за все. Я був уже сильно побитий і не міг би боронитися.

– Хто на вас напав? Ти не роздивився? – напружено стиснув кулаки Альбрехт.

- Ні, мій принц. Але я чув. Вони сміялись. І… передали привіт Залізного Ведмедя

Альбрехт здригнувся ще від згадки про його походження.

- Будь ласка, не називайте мене так… Залізний Ведмідь - це розбійник, про якого так багато говорять? Чим же ми перейшли йому дорогу?

- І ще… я не розумію, що це означає…. Це якась маячня. Але...

- Давай швидше! – не витримав хлопець.

- Він говорив ще про якусь дівчину! Що ви сильно образили її і він помститься за неї!

- Образив? Це не прояснює ситуації! А вона там була, ну, ця дівчина?

- Я не пам'ятаю! Я не бачив їхніх обличь, вони були закриті! Але однозначно чув жіночий сміх. Ви ж не могли когось образити? Правда ж?

- Не міг. – сухо відповів Альбрехт, згадавши один випадок. – Не мало тих, хто намагається нас обмовити! А тепер йдіть, вас нагодують,  відпочиньте… Потім вирішимо все. Мені треба подумати…

  Коли чоловік пішов, хлопець опустився на ліжко, закривши обличчя долонями. Він не міг думати ні про що, крім Ради. Вона ж просила, благала його не ходити. Вона відчувала, що щось має статися.

* * *