Читати книгу - "Талiсман"

— Усе гаразд, — сказав Морґан. — Але ти маєш не надто добрий вигляд, друже Джекі. Ну

зовсім

ні.

Тепер чоловік повільно насувався на Джека — насолоджувався кожним кроком. Із цим чоловіком Джека ніколи офіційно не знайомили. Саме він був тим блідим обличчям, що на кілька секунд промайнуло у вікні великого чорного диліжанса, обличчям з темними очима, що якось відчули Джекову присутність. Він був тим невиразним, змінним образом, який вривався в реальність поля, де вони з Вовком обговорювали такі дивовижі, як братики-по-окоту і місяць великого гону. Він був тінню в Андерсових очах.

«Але до цієї миті я ніколи не бачив Морґана з Орріса», — подумав Джек. Він сам досі був Джеком — Джеком у парі вилинялих брудних бавовняних штанів, які можна побачити на азіаті чорноробі, і туфлях зі шкіряними лямками, але не Джейсоном-Джеком. Увесь його пах перетворився на застиглий крик болю.

Талісман лежав за десять ярдів від нього, розливаючи променисте сяйво по темному піску пляжу. Річарда тут не було, але до певної миті цей факт не надто цікавив свідомість Джека.

Морґан носив темно-синій плащ, скріплений на шиї застібкою з матового срібла. Він вбрався у такі самі штани зі світлої вовни, як і Слоут, от тільки вони були заправлені в чорні черевики. Цей Морґан трішки кульгав, і його деформована ліва нога лишала на піску рядок рисочок. Срібна застібка на плащі вільно похитувалася, і Джек побачив, що та срібна штука взагалі не має нічого спільного з мантією, яка підтримувалася звичайним чорним мотузком. А срібло — то своєрідний кулон. На мить він подумав, що то крихітна ключка для гольфу, на кшталт тих, які жінка знімає з амулетного браслета і одягає на шию просто так. Але коли Слоут підійшов ближче, то Джек побачив, що річ надто тоненька — і закінчується вона не звичною для ключки голівкою, а гостряком. І схожа вона на громовідвід.

— Ні, маєш справді кепський вигляд, — сказав Морґан з Орріса. Він підступив туди, де лежав і стогнав Джек, скрутившись калачиком і тримаючись за яйця. Він нахилився вперед, спершись руками об коліна, і розглядав Джека, як чоловік, що розглядає тварину, яку збив на дорозі. Досить нецікаву тварину, на кшталт бабака чи вивірки. — Зовсім кепський.

Морґан нахилився ще ближче.

— А ти був для мене великою проблемою, — сказав Морґан з Орріса, зігнувшись іще більше. — Ти завдав мені великої шкоди. Але врешті-решт…

— Гадаю, я помираю, — прошепотів Джек.

— Ще ні. О, я знаю, здається, що це дійсно так, але, повір мені, ти ще не помираєш. Десь за п’ять хвилин ти насправді дізнаєшся, як воно — помирати.

— Ні… правда… я розбитий… усередині, — простогнав Джек. — Нахиліться… я хочу сказати вам… попросити… благати…

Темні Морґанові очі блиснули на блідому обличчі. Певно, від думки, що Джек благатиме. Він нахилявся, аж доки його обличчя мало не торкнулося Джекового. Через біль Джек підібгав ноги. Тепер же хлопчик випростав їх угору. На мить йому здалося, ніби іржаве лезо розрізало тіло від геніталій до живота, але звук удару черевиків об Морґанове обличчя, від якого в того луснули губи і хруснув, скривившись набік, ніс, більше ніж вартував того болю.

Морґан з Орріса заточився назад, волаючи від болю і здивування. Його плащ надимався, наче крила велетенського кажана. Джек підвівся. На мить він побачив чорний замок — значно більший, ніж «Ейджинкурт»; здавалося, ніби він простягався на акри — а тоді кинувся повз непритомного (або мертвого!) Паркуса. Він кинувся до Талісмана, який мирно виблискував на піску, і, коли біг,

перенісся назад

на Американські Території.

— Ах ти ж виблядок! — волав Морґан Слоут. — Гнилий маленький виблядок! Моє обличчя, моє обличчя, ти вдарив мене в обличчя!

Тоді пролунало тріскуче шипіння і в повітрі запахло озоном. Осяйна блакитно-біла блискавка пролетіла праворуч від Джека і розплавила пісок, мов скло. Тоді Джек забрав Талісман — знову забрав! Пекельна пульсація болю в паху враз зменшилася. Він повернувся до Морґана, тримаючи в руках скляну кульку.

Губи Морґана Слоута кровоточили, і однією рукою він тримався за щоку — Джек сподівався, що йому вдалося вибити кілька Слоутових зубів. У простягненій уперед другій руці у химерному віддзеркаленні Джекової пози, Слоут тримав схожу на ключ річ, яка вдарила блискавкою в пісок біля Джека.

Джек відійшов убік, витягнувши перед себе руки. Кольори всередині Талісмана змінювалися, ніби в машині з виробництва веселок. Здавалося, ніби він розумів, що Слоут близько, адже скляна куля тихо застугоніла — Джек це радше відчув, ніж почув — і затремтіла в руках. Стрічка чистої, яскравої білості вирвалася із самого центру Талісмана, ніби осяйний спалах. Слоут відскочив убік і спрямував ключ Джекові в голову. Він витер пляму крові з нижньої губи.

— Ти поранив мене, маленький смердючий виблядку, — сказав він. — Не думай, що тобі тепер допоможе скляна кулька. Її майбутнє навіть трішки коротше за твоє.

— Саме тому ти її боїшся? — поцікавився хлопчик і знову виставив кулю вперед.

Слоут відхилився, ніби Талісман також умів стріляти блискавками. «Він не знає, що саме може куля, — збагнув Джек. — Насправді, він нічого про неї не знає, крім того, що хоче її».

— Кинь її просто зараз, — сказав Слоут. — Прибери від неї руки, маленький шахраю. Або ж відразу я знесу верхівку твоєї голови. Кинь її.

— Ти боїшся, — сказав Джек. — Талісман зараз просто перед тобою, але ти боїшся підійти й узяти його.

— Мені не потрібно підходити й брати його, — сказав Слоут. — Ти бісів прикидько. Викинь його. Подивімося, як ти сам розіб’єш його, Джекі.

— Підійди і забери, Слоуте, — сказав Джек, відчуваючи, як заряд абсолютної злості проходить крізь нього. Джекі. Йому було гидко чути, що мокрий рот Слоута називає його так само, як мама. — Я не Чорний Готель, Слоуте. Звичайний малий. Ти не можеш забрати скляну кульку в малого? — Для Джека було очевидно, що доки він тримає в руках Талісман, вони перебуватимуть у патовій ситуації. Темно-синя іскра, жива, наче іскри Андерсонових «дияволів», спалахнула і згасла в центрі Талісмана. За нею — наступна. Джек досі відчував потужний стогін, що йшов навсібіч від серця скляної кулі. Здобути Талісман — його