Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Тварюки існують. – Серйозно заявив Ашока.

До шатра ввійшов воїн в чорних обладунках, і Дітар згадав його.

– Чорний вершник! – Ченцям не вдалося зустріти його на полі бою, а тепер він стоїть з ними в одному шатрі, і вони беззбройні.

Вершник пройшов, зупинився біля свого імператора і зняв шолом. Ченці побачили його обличчя, а точніше її. Це була жінка. Жінка була з пов'язкою на обличчі, яку вона почала повільно знімати. Пов'язка спала, і було ясно, що вона приховувала. На обличчі був величезний шрам, що йшов через все лице, від вуха до вуха. З рота, виднілися гострі зуби, не схожі на людські і роздвоєний язик, нагадував зміїний.

Вона звикла до того, як люди реагують на її зовнішність, і анітрохи не бентежилася.

– Я гарна? – Запитала вона присутніх. Перша думка Дітара, була – ця жінка незвичайна, друга – вона чарівна. Щось у ній було, але що саме було незрозуміло.

– Я здогадуюся хто ти. – Сказав чернець.

– Ірсай! – Крикнула жінка і кинулася до ченця. – Ірсай, ти прийшов до тями.

Дітар був шокований. Події розгортаються самим незвичайним чином і не зовсім зрозуміло, друзі перед ним або вороги. Можливо, це гра, можливо жарт, а можливо, що все ще сон.

– Я не Ірсай!

– Помовч, я так довго тебе чекала, щоночі, тебе мій коханий чекала. Змови шепотіла. Я не знала, чи повернешся ти. Я хотіла, терпіла, чекала. Я не жила і хворіла без тебе. – Вона сиділа поряд із ченцем і торкалася своєю рукою його руки.

– Ти помиляєшся! – Голосно вимовив Дітар і забрав свою руку.

– Помовч. – Вона преклонилася своєю головою до його плеча. – Я рада, що ти знайшов зворотний шлях до мене. Ти той, з ким би я хотіла ділити свій світ: і дні, і ночі. Знаєш, я не змогла впоратися зі своїми почуттями.

– Що відбувається? – Майже кричучи, сказав Дітар. Він звертався до Царя і до своїх братів ченців у надії, що хоч хтось зможе пояснити те, що відбувається. На обличчях Орхана і Османа був майже такий же вираз здивування, як і у самого Дітара. Цар був дуже стриманим.

– Ти пробач, за минуле. – Продовжувала "чорний вершник". – Зовсім я ні на що не ображена. Я жива і ти живий! Я знаю, що ти теж сумував і бажав мене торкнутися. Я знову твоя.

– Я перший раз тебе бачу. – Вже ласкавішим голосом звертався до неї чернець.

– Можливо вона і справді мене з кимось сплутала. – Думав він.

– Ми не бачилися вічність, але ти не міг мене забути.

Ашока перервав їхню бесіду і звернувся до неї:

– Наргіза, дай нам пару хвилин, я їм усе поясню, а потім Діт…, – Він запнувся, але вчасно виправив себе. – Ірсай до тебе повернеться.

Наргіза вийшла. Ченцеві стало легше від того, що ця сцена припинилася, і тепер він чекав хоч якихось пояснень.

– Розумієш Дітар. – Почав Ашока. – Легеза сказав мені, що він шукає вхід до Підземного Світу, що не знає точно, в якій горі він знаходиться. Я в це не вірив, поки не дізнався, що ящери вибралися з Підземного Світу, і зараз вони в одному місці, у старій фортеці "Очі Орла", що належала Калінзі .

Ченці зрозуміли, що це не жарт, Ашока був налаштован серйозно. Орхан і Осман переглянулися та подивилися на Дітара. Він вже не лежав, а сидів, спершись руками. Погляд його, був прикований до імператора, він вірить його словам.

– Вони шукали "щось" або "когось". Казали, що Ханой забрав із Підземного Світу якийсь "ключ". Я знаю, що Міланос уклав союз з Легезою і Книготоргівцем, що вони приведуть ченців.

На цій фразі обличчя Дітара змінилося.

– Міланос знав? А чи знав Андрогін? Весь цей час він брехав і не збирався нас відпускати? – Думав чернець.

– Мене їх домовленості не цікавлять. – Спокійно продовжував Ашока. – Я йду знищити цих тварюк.

– Ірсай там загинув?

– Так. Вірний і відданий Ірсай, повів туди понад п'ять тисяч солдатів. Вони атакували фортецю день і ніч, тиждень за тижнем.

– Так от через що почалася війна?

Картина роз’яснялась. Мотиви Міланоса були зовсім іншими. Війна була прикриттям і всі жертви, були віддані не за то, за що вони думали.

– Ти правий!

– І з ким же бився Ірсай?

– Ця битва ввійшла до історії, як "Атака мерців". Вони спонукали до втечі вцілілих. Невідомий ворог так і не здав фортецю. Коли Ірсай обстріляв фортецю, вона, здавалася приречена на взяття. Війська підходили все ближче і ближче. І в цей момент із запорошеного туману на них обрушилася контратака. Їх було не багато, більше двадцяти чоловік. Або правильніше – істот. На кожного більше двох сотень моїх воїнів. Вони йшли з мечами в повний зріст. Мої воїни, не прийнявши бою, кинулися назад.

– Скільки? – Задумливо вимовив Дітар, все глибше йдучи в свої думки.

– Що? – Обережно перепитав Ашока.

– Скільки часу до наступної твоєї атаки на фортецю ‘’Очі Орла’’?

– День, може бути два.

– Припини вбивати людей. Якщо я знищу всіх тварюк, ти вислухаєш мене?

– Так. Якщо ти знищиш всіх тварюк, я не лише тебе вислухаю, я ще послухаю тебе. Але якщо ти не повернешся завтра ввечері, то ми ні про що не домовлялися.

Брати стояли і слухали бесіду. Вони не зовсім розуміли те, про що говорить імператор, але те, до чого він веде було очевидно.

– Він зробить все, що зможе. – Відмахнувся Осман. – Але те, що він може, на багато більше того, що вам треба!

– А що далі? – Запитав Дітар.

– А далі я зберу ще більшу армію і ось тоді.

Він не став закінчувати цю фразу, але всі зрозуміли, що це означало.

– Навіщо? – Продовжив Дітар.

– Щоб об'єднати народи Індії.

– Ти хотів сказати "вбити"?

– Об'єднати. – Майже по буквах вимовив Ашока.

– А про інші варіанти ти думав?

Чернець відчував, що Цар йому не сильно довіряє. Переконувати його не було необхідності, така людина, як Ашока – людина дії, і слова його не цікавлять.

– А хіба вони є?

– Вони є завжди. Миром – теж можна об'єднати. Я вірю в це. – Дітар доклав зусилля і, відштовхнувшись руками від ліжка, встав на ноги.

Біль його не зупиняла. Тіло відчувало сили, і чернець ними користувався. На ньому рани завжди гоїлися швидко. Він зробив кілька впевнених кроків