Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Думаю, що зараз просто діє кокаїн.

— Ні, кокаїн тут ні до чого. Слухай, ти виглядаєш, наче дворянський син. А хто були твої батьки?

— Мати — проста селянка.

— А батько?

— Батька я не знаю.

— Як це може бути?

— Він звабив матір і втік. Подробиці мені не відомі.

— Слухай, але ж це багато чого пояснює!

— Що саме?

— Мабуть, твій батько був дуже знатною людиною. Ось звідки в тебе благородна статура. У тобі є голуба кров!

— Кров у всіх однакова, червона. А потім чорніє, — кажу я і підходжу до свого одягу.

— Стій! — пані Анастасія скрикує в мене за спиною так різко, що я аж лякаюся.

— Що таке? — я вихоплюю револьвер і дивлюся на неї.

— Покажи мені свою спину!

— Що?

— Спину покажи! — вона кидається до мене, дивиться щось, торкається правої сідниці. — Що це в тебе?

— Родима пляма. А що таке? — не розумію я.

— Так, зараз перевіримо, — вона запускає пальці мені у волосся і щось мацає на потилиці. — А це що?

— Бородавка, — я аж трохи розгубився, а Анастасія сміється вголос Може, вона жартує, відповідає мені за вчорашніх вампірів?

— Ваню, я вже бачила таке поєднання! — схвильовано каже вона.

— Що?

— Бачила, бачила! Старий князь Ухтомський з Москви, мій перший коханець!

— Який ще князь? — кривлюся я.

— Справжнісінький! Нащадок стародавнього і багатого роду. Тоді йому було вже під сімдесят, а він так само любив молодих дівчат. Дуже молодих. Мене він купив у мого батька у віці дванадцяти років.

— Як це купив?

— За дві тисячі рублів. Батькові всунули партію тухлих оселедців, він був на межі банкрутства, нас збиралися викидати з хати, а тут прийшли від князя Ухтомського і запропонували гроші. Офіційно все було обставлено так, що батько віддавав мене на десять років навчатися плести килими.

— І твій батько погодився?

— Так, у нього було шість дочок і цілком реальна перспектива жебракування. То він узяв гроші, і я опинилася у князя. Першої ж ночі він спробував позбавити мене цноти, але не зміг, через чоловічу слабкість. І надалі в нього нечасто виходило, то мені довелося навчитися задовольняти його самотужки. Спочатку я його ненавиділа, а потім звикла. І він багато зробив для мене. Навчив грамоти, найняв для мене вчителів співів і танців. З першим вийшло не дуже, а танцюю я досі добре. Коли я подорослішала, князь утратив до мене цікавість, цілком міг би просто викинути на вулицю, але ні, він мене познайомив із впливовими людьми, домігся для мене першої ролі у вар’єте, а потім звів із Ханжонковим, давши старт кар’єрі у кіно.

— Навіщо ти розповідаєш мені про цього князя? — дратуюся я, бо не люблю розпусників.

— Бо за дивним збігом обставин у нього теж родима пляма на правій сідниці й така сама родимка, як у тебе, на потилиці, у волоссі. На тому ж самому місці. Хіба це не дивно? А ще ти схожий на князя в молодості!

— Звідки ти знаєш, який він був у молодості?

— У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?

— До чого це? — дратуюся я.

— До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.

— Для чого це?

— Ваню, будь ласка!

Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.

— Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.

Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.

— Маячня! — не хочу вірити її словам.

— Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?

— На твій розсуд, — я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.

— Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш — просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?

Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.

— Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!

— Тю, та який там я князь! — махаю рукою. — Досі не навчився їсти ножем та виделкою!

— О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! — вона сміється, я червонію.

— Анастасіє, прошу, щоб ці