Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Метью стояв навколішки поруч, і досі тримаючись за мене рукою, яка тремтіла від напруги після довгого й важкого перельоту крізь сторіччя.

— Ми тут самі? — спитав він.

А потім принюхався, вбираючи в себе запахи будинку, і тихо сказав:

— Так, самі.

Щойно він це промовив, як будинок прокинувся, і його атмосфера вмить змінилася з нерухомої та неживої на тривожну й густу. Метью поглянув на мене й посміхнувся.

— Твоє волосся — воно знову змінилося.

Я подивилася і виявила не рудувато-русяві кучері, до яких я вже встигла звикнути, а прямі шовковисті пасма, причому яскравого рудувато-золотистого кольору, як у моєї матері.

— Та то через подорож у часі.

Будинок заскрипів і застогнав. Я відчула, що він накопичує свою енергію для вибухової відповіді.

— Це лише я та Метью.

Мої слова справили заспокійливий вплив, але голос мій мав якийсь дивний акцент і був різким та хрипкуватим. Утім, будинок все одно його впізнав і голосно, на всю кімнату, полегшено зітхнув. Із димоходу війнув легенький вітерець, принісши з собою незнайомий запах ромашки навпіл із корицею. Я озирнулася через плече на камін та потріскані дерев’яні панелі довкола нього і важко підвелася.

— Що це в біса таке? Раптом з-під решітки каміна вистромилося дерево. Його чорний стовбур заповнив димохід, а гілки проштрикнули камінь та довколишні дерев’яні панелі.

— Схоже на дерево з перегінного кубу Мері, — сказав Метью, присівши біля каміна в своїх чорних оксамитових бриджах та вишитій лляній сорочці. Він доторкнувся пальцем до маленького шматочка срібла, вгрузлого в кору дерева. Як і в мене, голос Метью прозвучав якось дивно й незвично, наче з іншого часу та іншого місця.

— Схоже на твій значок пілігрима. — Силует домовинки Лазаря ледь вгадувався.

Я підійшла до Метью, і мої широкі чорні спідниці віялом розсипалися довкола мене по підлозі.

— Здається, що так. Ця мирниця містить усередині дві порожнини, щоб туди наливати свяченої води. Перед тим як поїхати з Оксфорда, я наповнив одну з них своєю кров’ю, а другу — твоєю. — Метью зустрівся зі мною поглядом. — Коли я розмістив твою кров так близько з моєю, у мене виникло відчуття, що нас вже не розлучити.

— Схоже, ця мирниця зазнала впливу температури і частково розплавилася. — Якщо всередині вона вкрита позолотою, то домішок ртуті та кров випарувалися б.

— Отже, це дерево було зроблене частково з тих самих інгредієнтів, що й дерево Діани, яке виростила Мері, — зауважив Метью, поглянувши на голі гілки.

Запах ромашки та кориці посилився. Дерево почало квітнути, але не звичними квітами чи плодами. Натомість в його гілках з’явився якийсь ключ та один аркуш тонкого пергаменту.

— Це — сторінка з манускрипту, — сказав Метью, знімаючи її з дерева.

— Це означає, що в двадцять першому сторіччі книга й досі залишається розділеною й неповною. І все те, що ми зробили в минулому, на цей факт не справило аніякого впливу. — Я переривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Тоді цілком імовірним є те, що Ешмол-782 лежить собі спокійнісінько, заховавшись у глибинах Бодлійської бібліотеки, — тихо зазначив Метью. — А це — ключ від авто. — І з цими словами він зняв його з гілки. Місяцями я не уявляла собі іншого засобу пересування, окрім коня або човна. Я визирнула з вікна, що виходило на галявину перед парадним входом, але жодного авто там не побачила. Метью простежив за моїм поглядом. — Маркус із Гемішем потурбувалися б про те, щоб ми тим чи іншим чином змогли потрапити до Сеп-Тура без їхньої допомоги. Цілком можливо, що вони про всяк випадок розосередили автомашини по усій Європі та Америці. Але при цьому зробили їх непомітними, — сказав він.

— Тут гаража немає.

— Зате є сарай для сіна. — Рука Метью механічно ковзнула по стегні, де мала б бути кишеня, але одіж шістнадцятого сторіччя іще не мала такого зручного пристосування.

— А чи не потурбувалися вони ще й про сучасне вбрання для нас? — поцікавилася я, кивнувши на свою вишиту жакетку та широкі спідниці. Вони й досі були в пилюці через небруковані вулиці й дороги Оксфорду шістнадцятого сторіччя.

— Давай подивимося. — Метью поніс ключ та сторінку з Ешмол-782 до великої кімнати та кухні.

— І досі коричневі, — зауважила я, поглянувши на картаті шпалери та холодильник.

— Усе одно, домівка є домівкою, — сказав Метью, пригортаючи мене до себе.

— Без Емілі та Сари це не домівка. — На відміну від громіздкого домогосподарства з його надмірною кількістю людей, яке оточувало нас стільки місяців, наша сучасна родина здавалася маленькою та вразливою. Не було поруч зі мною Мері Сідней, з якою можна було б обговорити мої клопоти буремним дощовим вечором. Не зайдуть до мене вдень Сюзанна з Гуді Альсоп, щоб перекинути склянку вина та допомогти мені довести до пуття моє останнє заклинання. Уже не буде поруч Енні, яка з веселою бадьорістю допомагала мені звільнятися від корсета та спідниць. Під ногами не плуталися Джек зі Шваброю. А коли нам знадобиться допомога, Генрі Персі вже не кинеться нам на підмогу, ні про що не питаючи і не вагаючись. Я тихенько взяла Метью за талію, бо відчула нагальну потребу відчути його надійність і невразливість.

— Ти завжди сумуватимеш за ними, — лагідно сказав він, здогадавшись про мій настрій. — Але з часом біль ущухне.

— Я починаю почуватися більше вампіром, аніж відьмою, — сумно мовила я. — Надто багато розлук, багато суму за близькими людьми. — На стіні я помітила календар. Він показував місяць листопад. Я привернула увагу Метью до цього факту.

— Невже тут нікого не було з минулого року? — стурбовано мовив він.

— Напевне, щось негаразд, — сказала я, простягнувши руку до телефону.

— Не треба, — заперечив Метью. Може, Конгрегація прослуховує дзвінки та стежить за будинком. Нас чекають у Сеп-Турі. Неважливо, скільки ми тут не були — одну годину чи один рік, нам все одно треба туди їхати.

Нашу сучасну одіж ми знайшли в сушарці, вкладеною в наволочку з-під подушки, щоб не запорошилася. Поруч стояла валізка-дипломат Метью. Отже, після нашого відправлення до минулого тут принаймні побувала Емілі. Бо ніхто б, окрім неї, не потурбувався про