Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

коридором) видається, звісно, затісним, а рідна дружина вже не такою пещеною; може, звісно, він у неї вклепався, воно й не дивно — така жінка, такий блиск... І все ж не віриться, не вкладається в голові, що в нього з нею «щось є». Вже багато тижнів, а може, й місяців — напевно вона цього не знає — він поруч із нею, день при дні, а на останніх сторінках газет усе частіше й частіше трапляються плітки про те, нібито в неї з Фішером щось уже не гаразд. Стільки поїздок, стільки амурних пригод у тих поїздках... Та й на знімках його можна побачити з досить вульгарними жінками — то вони там танцюють, то біля плавального басейну десь у тропіках... І раз у раз люди балакають про те, нібито вона чи то вже переїхала, чи то ось-ось переїде до свого батька й матері, хоч і «має народити другу дитину, і то дуже скоро». Сказати щиро, приємним того Фішера не назвеш, незважаючи на те, що він завжди намагається справити таке враження, завжди всміхається... Карл про такі усмішечки каже: «В акул зблискують у роті тільки зуби, а в цих — цілі ножі». Сама вона на того Фішера не поквапилася б повік, а от Губерт на його дружину... Таке може статись, і вона це зрозуміла б. Ох, утьопався він у цю жінку, утьопався, либонь, і в ту розкіш, у пахощі, в хусточки, тканини, в просторі кімнати, і якщо вона тепер (правда, ця чутка, як писали газети, не підтвердилась) перебралася до батька й матері, в «замочок», куди він, Губерт, уже кілька тижнів їздить на службу... Виходить, тепер він знов поруч із нею. Пані Фішер-Тольм із поліцейським... Та ні, таке, мабуть, навіть важко собі уявити. Дивно, але ревнощів вона не відчуває, тільки страх — адже тепер йому, якщо це правда, певно, дуже тяжко... Не такий він легковажний, щоб закохуватись і жити, ніби нічого й не сталось; і боятися за нього, боятися все більше й більше їй є чого. Може, саме в цьому причина його неспроможності (її ще називають якимсь відразливо-науковим чужомовним слівцем) «сповнити» її й себе? І коли вже й вона відчуває, якою нервовою стала через брак цього «сповнення», то що вже казати про нього — адже він знов бачить оту Фішер щодня... Ох, як він схлипує у неї на плечі...

Ревнощі все не прокидаються, а страх не минає. Страх, а також співчуття й бажання, яке її дуже вразило: щоб вона, ота Фішер, вислухала його (правда, те, що він їй освідчиться, важко, просто неможливо собі уявити) й ощасливила «сповненням»... Ця думка, мабуть, двічі безглузда — адже вона, його рідна дружина, бажає йому «сповнення» з іншою жінкою, а та інша — справжня принцеса. Зринуло й ще одне міркування, від якого її знов залила краска: а якщо й справді, то де, як? Адже він завжди на службі, навіть тепер у «замочку»... А може, вона хибує на збочення? Чи, може, погрузла, сама того не помітивши, в порнографії?

Кінець кінцем вона поїхала-таки до Монки — просто на думку їй не спав більш ніхто, з ким би вона могла порадитись. Якщо Монка її й висміє, то однаково держатиме язика на припоні і навіть нічого не перекаже Карлові. Зрештою, поки не з'явився Карл, вони з Монкою були щирі подруги, і та розповідала їй геть усе, навіть найінтимніше, таке, від чого вона червоніла (Монка того, на щастя, в темній спальні не бачила). Вона теж нікому нічого не переказувала, навіть Губертові, хоч те, про що розповідала Монка,— про лесбіянок на курсах, гомосексуалістів у школі, про пригоди з хлопцями, пригоди з чоловіками — нерідко звалювалося на неї важкою брилою. Адже Монка, як вона сама казала, «добряче викупалась» у першій порнографічній хвилі, а був час, коли навіть «пірнула в неї з головою», поки Карл витяг її на берег — рішуче, вдаючись до аргументів, що їх Монка називала «лівими» («тоді як консервативні аргументи інших рятувальників мене ніколи не переконували»). Монці — вона висловлювалася так сама —«лишався один крок до стриптизу», але то було вже пізніше, чотири чи п'ять років тому, коли Карл уже «схопив її за коси». Тепер вона розважлива молода жінка, трішечки відчайдушна й зухвала («якби тільки наш сілезький соловейко, наша матуся, довідалася, крізь що я пройшла!»); їй двадцять сім років, вона придумує й шиє шикарні блузки, чоловічі сорочки, штанці, нічні сорочки та спідниці, трохи забагато курить, п'є, певно, теж більше, ніж треба, і на вигляд старіша, ніж є насправді,— їй можна дати десь так років тридцять три чи й усі тридцять п'ять. Монка любить свого Карла, байдуже, що в нього трохи хворобливий вигляд. Насправді цей невеличкий чоловік в окулярах і з курячими грудьми — іноді він справляє таке враження, як каже Губерт, «наче чорнила напився»,— зовсім не хворий ще й непоганий спортсмен, бігає на довгі дистанції. Спершу з ними обома доводилося важко, майже неможливо. Ота «лівацька балаканина» Губертові була не до шмиги («Господи, ви ж бачите, до чого це призводить!»), і він просто відмахувався від надто складних аргументів, вдаючись до яких, Карл намагався йому пояснити, «до чого призведе оте інше». Зрештою вони почали грати на пару в бадмінтон, їздити вдвох на велосипедах, беручи по черзі на багажник Бернгарда, й уже майже не сперечаються, хоч і досі, бува, об щось «спотикаються», і Губерт узиває Карла «фантазером-ліваком», а Карл Губерта —«фантазером-середняком». Одне слово, кінчилося тим, що вони, про когось там сперечаючись, дійшли згоди в аргументах, яких вона дуже побоювалась; ті аргументи стосувалися молодого Тольма, що його газети охрестили «автопалієм»; Карл, як видно, був із ним раніш знайомий і признався, що й сам «колись мало не пішов палити автомашини, але був багато молодший від Тольма і ще надто боязкий». Він пояснив Губертові, що цей Тольм усе ж таки свідомо відмовився від привілеїв, сидів у в'язниці і чим-чим, але принаймні одним він, без сумніву, не був: пристосуванцем. У всіх їхніх розмовах жодного разу не прохопилося слівце «лягавий», і якось Губерт сказав їй, що, на його тверде переконання, Карлові це слівце й на гадку не спадає; навпаки, мовляв, він, Карл, також