Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Ти виплатив усе наступного ж дня? Як тобі це вдалося?

— Кажу ж, на мене наче гарячка напала. Як тільки ми скріпили заклад ручканням, гарячка й минула. Я мов навіжений плекав надію на перемогу, але знав, що варто застрахуватися на випадок програшу. На кону було значно більше, аніж чотириста доларів. Під питанням, зрозуміло, була моя робота, і що трапилося б, якби я не виплатив хлопцеві його гроші? Він був інженером, тобто, технічно, моїм босом. Той чолов’яга був іще тим курвалем, і міг би домогтися мого звільнення, якби я не сплатив заставу. Звісно, не через саме парі, та він би щось таки знайшов, і те щось пішло б до моєї трудової книжки, ще й великими червоними літерами. Та не це було моїм найбільшим клопотом. Аж ніяк не це.

— А що тоді?

— Твоя мати. Наш шлюб. Коли ти молодий і в тебе ані горщика, куди посцяти, ані вікна, куди то все можна вилляти, то шлюб повсякчас під загрозою. І не важливо, наскільки сильно ви одне одного кохаєте, бо шлюб, як перевантажений в’ючний кінь, і ти знаєш, що він може впасти на ноги чи й дуба врізати, якщо всі гадані паскудства стануться в скрутну мить. Не думаю, звісно, що вона б розлучилася зі мною через заклад у чотириста доларів, та я все ж таки радий, що так того й не дізнався напевне. Тож коли та гарячка минулася, я усвідомив, що, либонь, заклав щось більше, аніж чотириста доларів. Я заклав своє цілісіньке кляте майбутнє.

Вони наближалися до «Емпоріум Ґалоріум». Скраю порослого травою міського парку стояла лавка, і містер Делеван жестом запропонував Кевінові сісти.

— Це не забере багато часу, — сказав він і розсміявся. То був приглушений, притлумлений звук, наче недосвідчений водій узявся за коробку передач. — Варто тільки розім’ятися, а вже все болить, навіть після всіх цих років.

Так вони й сиділи на лавці, поки містер Делеван завершував історію власного знайомства з Батею Мерріллом, міряючи очима міський парк, посеред якого здіймався поміст.

— Я пішов до нього тієї ж ночі, як зробив ставку, — промовив він. — Сказав твоїй матері, що вийшов по цигарки. Пішов затемна, щоб ніхто мене не побачив зі знайомих. Вони б допетрали, що я вскочив у якусь халепу, а я не хотів цього. Коли я зайшов, то Батя запитав: «Що така працьовита людина, як ти, робить у такому місці, як це, містере Джоне Делеван?», тож я розповів, що зробив, а він відказав: «Ти побився об заклад і вже накрутив себе думками про програш?» — «Якщо я таки програю, — відповів я, — хочу переконатися, що не втрачу більше нічого».

Він розреготався. «Я шаную мудрих людей, — промовив Батя. — Гадаю, можу тобі довіряти. Якщо «Селтікс» переможуть, то завітаєш до мене. Я подбаю про тебе. Маєш чесне лице».

— Ото й усе? — запитав Кевін. У восьмому класі в них був урок із математики, присвячений позикам, і більшість із вивченого матеріалу він пам’ятав і досі. — І що, Батя не вимагав жодного завдатку?

— Люди, які звертаються до Баті, не мають коштів на завдаток, — відповів батько. — Він не з тих лихварів, що ти бачив у кіно; і він не ламає жодних ніг, якщо не сплачуєш. Та в нього свої шляхи впливу на людей.

— Які шляхи?

— Не зважай, — сказав Джон Делеван. — Коли та остання гра скінчилася, я підійнявся нагору сказати твоїй матері, що саме збираюся вийти по цигарки — знову. Утім вона вже заснула, позбавивши мене таким чином потреби брехати. Було вже пізно — в усякому разі для Касл-Рока — виходити об одинадцятій, та світло в його крамниці й досі горіло. Я знав, що горітиме. Він видав мені гроші десятками, діставши їх зі старої бляшанки «Кріско»[282]. І всі десятки. Це я добре пригадую. Вони були зіжмакані, та він їх розрівняв. Сорок десятидоларових купюр. Батя перераховував їх, наче банківський клерк із тією своєю люлькою та окулярами, зсунутими на голову, і на якусь мить я відчув нестерпне бажання повибивати йому всі зуби. Натомість подякував. Тобі важко уявити, як часом непросто вичавити із себе слова подяки. Сподіваюся, що й не доведеться.

Він сказав: «Ти розумієш умови, чи ж не так?» Я відповів, що так. Він сказав: «От і добре. Я за тебе не хвилююсь. Власне, це я до того, що в тебе чесне лице. Тож іди й залагодь свої справи з тим чолов’ягою на роботі, а потім розрахуєшся зі мною. І не роби більше жодних ставок. Вистачить й одного погляду на твоє лице, щоб зрозуміти, що мати тебе народила не гравцем».

Тож я узяв гроші, пішов додому і поклав їх під килимок старого «шеві», влігся біля твоєї матері й цілісіньку ніч не зімкнув повік, тому що почувався гидезно. Наступного дня я віддав десятки тому інженерові, з котрим закладався, він їх перерахував, потім перегнув навпіл і запхнув у одну з кишень сорочки, застібнувши її. Здавалося, що вся та готівка значила для нього не більше від чека за бензин, який він віддасть головному підрядникові наприкінці дня.

Далі він поплескав мене по плечу і сказав: «Що ж, ти хороша людина, Джонні. Краща, ніж я думав. Я виграв чотири сотні, але програв двадцятку Біллу Антемаєру. Він заклався, що ти прийдеш із грошвою сьогодні ж уранці, а я побився об заклад, що не побачу тебе до кінця тижня. Якщо й побачу колись».

«Я сплачую свої борги», — відповів я.

«Ну, легше», — сказав він, поплескавши мене по плечі.

Гадаю, тоді я таки ледь себе стримав, щоб не вичавити йому очей.

— Який відсоток виставив тобі Батя, тату?

Батько уважно подивився на Кевіна:

— Він тобі дозволяє так себе називати?

— Так, а що?

— Тоді стережися його, — відповів містер Делеван. — Він зміюка.

Батько зітхнув, немов визнаючи, що сам напросився на запитання.

— Десять відсотків.

— Це не так уже й ба…

— Із щотижневим приростом, — додав містер Делеван.

На якусь мить Кевін затнувся, а тоді вигукнув:

— Це ж нелегально!

— Свята правда, — сухо відказав містер Делеван. Він помітив напружений вираз на обличчі сина, і настороженість на його власному обличчі зникла. Джон засміявся та поплескав сина по плечі. — Це лише слово, Кеве. — додав він. — Урешті, це стається з будь-ким.

— Але ж…

— Але ж нічого. Такою була ноша, і він знав, що я завдам її собі на плечі. Я дізнався, що на