Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Швейцарців пригощали так, як іще нікого з чужоземних послів. По їхній комплекції французький двір побачив, що винного погреба й кухні їм не замінили б ніякі почесті. Коли глянути на цих кумедних чолов'яг — обличчя червоні, зади широкі,— зразу спадає на думку величезне барило, яке налили по вінця вакхічні божества. Тому швейцарців посадили за королівський стіл довгим рядом, за чинами й заслугами. Навпроти кожного сів хтось із найзначніших придворних вельмож. Розмову пожвавлювали барабани, флейти та інші інструменти, й тости виголошувано кілька годин — за короля, за королеву, за пана дофіна, за їхній союз, потім знов за легкі пологи королеви і так далі без кінця.

Їх величності обідали самі в осібному покої, але після їжі вийшли до гостей. Королева зосталась па порозі — вона все ж таки хотіла побачити, як часто ці люди перехиляють келихи. Король випив з ними, він подивувався на одного з федератів, що мав підв'язане черево, а іншого, сторічного, попросив розповісти про давні битви його далеких попередників. П'ять годин висиділи вони, а потім, ситі й задоволені, попростували на нічліг. Поки вони хропли, гармати в арсеналі вторували їм.

Отакі були швейцарці, випробувані друзі, мало не свої. А ось Любек[105], місто над Балтійським морем, що стояло на чолі могутнього Ганзейського союзу, близько того часу послало до французького двору свого бургомістра Ройтера, ратмана Веста, кількох багатих купців та досвідчених правознавців у супроводі кінної охорони, опріч магістратських писарів, що їхали за панськими каретами на відкритих возах. Приводом для депутації були митні пільги в торгівлі з Іспанією. Ці пільги були згодом затверджені в Мадриді — зокрема через той візит, що його ганзейці спершу зробили королю Франції, тяжко стурбувавши тим декого.

З дому вони вирушили наприкінці листопада 1606 року. Довго їхали вони, поки нарешті приїхали, і двадцять дев'ятого січня наступного року король Анрі прийняв їх. Чужинці з півночі побачили зовсім не такого короля. Жодної оздоби на статечному вбранні. Навіть сам Лувр пригасив свій блиск. Гвардійці стоять шпалерами, на прийняття прийшло менше дворян, ніж членів королівського парламенту та пасторів. Переговори провадяться латиною.

Про месу й мови нема, так само — про музику та інші розкоші. Нові гості, на відміну від перших, мають суворі безбарвні обличчя, м'яса на їхніх грубих кістках небагато, говорять вони протягло і, здається, навіть не вміють сміятися.

Цапині борідки на й так довгобразих обличчях, чорні вбрання, круг шиї пишні цупкі брижі, через груди у ратманів ланцюжки з червоного золота, — чи це не ті самі гордовиті іспанці, тільки з протилежного краю Європи? Король неквапно підходить до них, у кожного питає ім'я й запам'ятовує його, як і зовнішні прикмети. Кожному подає руку й не чекає, щоб її поцілували. А тоді відступає на певну відстань назад і дає знак, щоб передній починав промову. Той передній — бургомістр Ройтер, він не навчений придворного красномовства. Він діловито, простими словами каже, що християнському світові загрожує страхітна війна. Вона зруйнує торгівлю, зокрема прикує до гаваней ганзейський флот, а реформована віра зазнає нових переслідувань. Вони вже почалися, та й на торговельних шляхах уже нема безпеки — як на морі, так і на суходолі. Ганза бачить, що всю колотнечу в світі сіють поплічники імператора: вони зневажають як розумну віру в бога, так і мирний обмін товарами. Через своє невігластво й сліпу ревність, через нерозуміння права людей на вільну торгівлю й вільну совість, яку дарував нам наш творець, Габсбург злочинно розпалює війну — і вона ж таки принесе йому погибель, каже цей чоловік, уперше піднісши голос, і груди його здіймаються, аж забряжчав золотий ланцюжок на них.

Король не зводить з нього погляду. Він знає, що його титулують «магніфіценцією» і що він стоїть на чолі союзу, могутність якого незмірно переважає його територіальні розміри. Він приїхав здалеку — напевне, добре подумавши, навіщо. Коли він докінчить промову, як йому відповісти? Чи багато сказати? «Що я не хочу війни, це насамперед».

Бургомістр нагадав королю про одну угоду, яку той уклав з Ганзою три роки тому. Її предметом була спільна боротьба з морським розбоєм. У північних водах його чинили англійські капери. Відтоді завдяки союзові королів Франції й Англії це лихо усунуте. Вже не випадкові пірати дали привід спілці міст вирядити своїх послів до славетного владаря, а його Великий план порятунку християнського світу, про який вони почули. Великий план короля Франції проникає всюди, хоч би як далеко — хай навіть не в звітах дипломатів, бо тоді ті звіти були б схожі на фантастичні чутки.

— Які ж наміри вашої величності, і чи можете ви більш або менш розкрити їх перед нами? — спитав Ройтер навпростець, без хитрощів.

Анрі спочатку озирнувся на дві постаті позаду нього: ліворуч адмірал де Вік, праворуч Роні. Обличчя в них були по-вояцькому незворушні, байдужі до всього, крім наказів. У цьому ділі Анрі був самотній. Він зважив усе й вирішив говорити, втупивши широко розплющені очі в перенісся чужинцеві. Для урочистого прийняття він узував черевики на незвичайно високих підборах. Та не це рівняло його зростом із послами далекого міста: його пружність і гнучкість, високо піднята голова, безстрашні очі.

Король наготувався говорити, але знову стулив губи. Чекання, тиша; він міркує: а чому, власне, він так добре зрозумів повільну латину бургомістра — чому, власне? Адже в устах француза ці слова звучали б зовсім не так. І раптом він лайнувся своєю давньою гасконською лайкою: збагнув! Наклич на допомогу латинську говірку своїх рідних Піренеїв. Вибирай класичні звороти, коли зможеш, але покладись на свою природжену вимову: вони її зрозуміють. І він почав:

— Я вітаю вашу магніфіценцію. Я бачу, що стільки представників вашої славнозвісної спілки з дружніх почуттів вирядилися у цю трудну подорож. Я одної думки з вами. Вам ненависна війна, що насувається на християнський світ і охоплює край за краєм. Я не хочу війни.

Король на хвильку змовк. На його знак принесли стільці; та посли лишались на ногах, бо сподівалися почути щось дуже важливе. Анрі повторив якимсь незвичайним тоном — йому подумалося мимохіть, що це голос його любої матусі Жанни:

— Я не хочу війни. Війна не повинна знищити ваші свободи й загрожувати моєму королівству. «Визволи нас від лукавого», — так молимось ми, і нашу молитву почує всемогутній, бо ми й самі могутні. З уст мого адмірала де Віка в північних країнах чули мою власну мову, отож