Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— А де шосе? — спитав Джейк сиплим від сну голосом. Юк теж прокинувся і тепер потягувався: спершу витягнув одну задню лапу, потім другу. Едді помітив, що шалапут загубив один із черевичків.

— Можливо, його ліквідували через брак інтересу.

— Здається, ми вже не в Канзасі, — сказав Джейк. Едді зиркнув на нього уважно, але збагнув, що малий процитував «Чарівника Країни Оз» ненавмисне. — Принаймні не в тому Канзасі, де грають «Канзаські королі» або навіть «Монархи».

— Чому ти так вважаєш?

Джейк тицьнув пальцем на небо. І коли Едді підвів погляд, то зрозумів, що помилявся: небо не було захмарене повністю, не було нудним, як кошик із постільною білизною. Хмари над їхніми головами безупинно, як стрічка конвеєра, пливли до обрію.

Вони знову опинилися на Шляху Променя.

2

— Едді? Де ти, любий?

Відірвавши погляд од вервечки хмар у небі, Едді глянув на Сюзанну. Вона вже сиділа й з розгубленим виглядом терла потилицю. Можливо, вона сумнівалася навіть у тому, хто вона сама. У світлі хмарного дня червоні чохли на її ногах дня здавалися тьмяними, та все одно лишалися найяскравішими плямами з усього, що зараз потрапляло в поле зору Едді… допоки він не глянув униз, на свої ноги, й не побачив хіпові черевики на кубинських підборах. Втім, вони теж мали доволі знебарвлений вигляд, та тепер Едді сумнівався, що винуватити в цьому можна було лише похмурий день. Він оглянув по черзі Джейкові черевики, Юкові три пантофельки, ковбойські чоботи Роланда (стрілець уже сидів на землі, обійнявши руками коліна, й вдивлявся невидющим поглядом кудись у далечінь). Барва у них була та сама — рубіново-червона, але тепер здавалася позбавленою життя. Неначе після носіння їхня магія зникла.

Зненацька Едді відчув непереборне бажання скинути їх.

Він сів біля Сюзанни, поцілував її і сказав:

— Доброго ранку, Спляча Красуне. Чи дня, якщо вже на те. — А потім швидко, ніби гидуючи самим доторком (відчуття було таке, наче торкаєшся шкіри покійника), скинув черевики. Вони були зношені, потерті на носках, підбори закаляні брудом — словом, уже не виглядали новими. Ще кілька хвилин тому він не знав, як вони вчотирьох тут опинилися, проте зараз біль у м’язах ніг і сліди від коліс візка розповіли йому все. Вони прийшли сюди пішки. Як лунатики. Уві сні.

— Це твоя найкраща ідея за… ну, за тривалий час, — мовила Сюзанна і зірвала з ніг чохли. Неподалік Джейк уже знімав черевички з Юка. — Ми там були? Едді, ми справді там були, коли він…

— Коли я вбив свою матір, — закінчив за неї Роланд. — Так, ви там були. Як і я. О боги, я там був. Я це зробив. — Він затулив обличчя долонями й гірко заридав.

Сюзанна швидко поповзла до нього, допомагаючи собі руками й ногами (цей спосіб пересування заміняв їй ходу). Однією рукою вона обняла його за плечі, другою відняла його долоні від обличчя. Спершу Роланд не дозволяв їй цього, проте вона наполягала, і врешті-решт його руки — руки вбивці — опустилися, відкриваючи зацьковані, переповнені слізьми очі.

Сюзанна пригорнула його до себе, поклавши його голову собі на плече.

— Змирися, Роланде. Змирися і не тримай у собі. Все вже скінчено. Це вже позаду.

— Людина не може залишити таке позаду, — відповів Роланд. — Ні, не може. Ніколи в житті.

— Ти її не вбивав, — сказав Едді.

— Це занадто легко. — Стрілець так і сидів, притулившись обличчям до Сюзанниного плеча, проте його голос тепер звучав чітко. — Од відповідальності за деякі вчинки годі ухилятися. Є гріхи, яких не можна пробачати. Так, Рея була там — принаймні частково, — проте я не можу в усьому звинуватити її, хоча мені дуже б цього хотілося.

— Це й не її провина, — відказав Едді. — Я не це мав на увазі.

Роланд підвів голову.

— Про що ти, в біса, говориш?

— Ка, — сказав Едді. — Те ка, що як вихор.

3

У їхніх наплічниках лежав провіант, якого вони туди не клали, — печиво фірми «Кіблер» з ельфами на упаковках, сендвічі в харчовій плівці, на вигляд не кращі за ті, що їх можна купити в автоматі на заправці (звісно, якщо ти у відчаї й помираєш від голоду), і якась дивна кола. Розлита в червоні з білим бляшанки, смакувала вона, як кока-кола, проте марка була невідома — «Нозз-А-Ла».

Посідавши спинами до діброви й обличчями до віддалених розкошів Зеленого Палацу, вони поїли й зійшлися на тому, що то був обід. «Якщо за годину почне сутеніти, ми проголосуємо за те, що це була вечеря», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це знадобиться. Його внутрішній годинник знову цокав, і цей загадковий, але точний пристрій стверджував, що зараз лише полудень.

Під час обіду Едді підвівся й підняв свій напій, всміхаючись у невидиму камеру.

— Подорожуючи країною Оз у новенькому «Такуро-спірит», я завжди п’ю «Нозз-A-Лy»! — проголосив він. — Море бадьорості без зайвих калорій! З нею я щасливий, що народився чоловіком! З нею я гарний, як ангел, і хоробрий, як тигр! Коли я п’ю «Нозз-А-Лу», я думаю: «Блін! Як класно, що я живу!» Я кажу…

— Та сідай уже, хамлярю, — сміючись, сказав Джейк.

— Рю, — погодився Юк. Притулившись мордочкою до хлопчикової щиколотки, він з величезною цікавістю споглядав сендвіч у його руках.

Едді вже зібрався було сісти, коли його увагу знову привернув листок-альбінос. «А то не листок», — подумав він і підійшов до дерева дізнатися, що то таке. Ні, не листок, а шмат паперу. Перевернувши його, Едді побачив дві колонки зі словами «бла-бла», «як-як» і «усе однакове». Зазвичай не існувало газет без шпальт зі зворотного боку, проте Едді не здивувався, що ця таки чиста. Зрештою, такої газети, як «Дзеркало Країни Оз», не існувало.

Проте на зворотному боці був текст. Написаний від руки охайним почерком і друкованими літерами:[60]

А під запискою — малюночок:

Едді повернувся з запискою до друзів, які обідали. Всі прочитали її по черзі. Роланд отримав папірець у свої руки останнім. Він задумливо провів по ньому великим пальцем, щоб відчути фактуру паперу, потім віддав його Едді.

— Р.