Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ГЕРМАН

   Стоїть, трясеться перед ним чи то від злості, чи від страху, не зрозуміло. Дивиться на нього своїми великими очима. А він все думає нащо її сюди затягнув.

  Цей коридорчик завжди безлюдний і єдині, хто тут періодично з'являється, це закохані парочки, що прагнуть усамітнення на час перерви між заняттями. Герман встановив захисний бар'єр і тепер їх ніхто тут не потурбує. 

    Ще декілька хвилин назад він стрімголов поспішав на тренування. Для цього навіть у професора Берлінди відпросився, але несподівана зустріч різко змінила його плани. Хлопець і сам ще не міг зрозуміти нащо йому це спілкування з дівчиною, яка, судячи з усього, й знати його не хоче. 

   Але по-перше, вона заділа його гордість. Ось цим відвертим небажанням навіть поруч з ним стояти. Та будь-яка дівчина цієї академії ладна вискочити зі спідниці, щоб він їй хоча б посміхнувся. Це навіть почало йому останнім часом дещо заважати й доводилось вдавати з себе останнього покидька, щоб хоч трохи відвадити їх усіх. 

  А по-друге, вона зацікавила його своєю дивною відповіддю. Адже Гер чітко бачив згорток з канцелярії бойового факультету та і взагалі це було логічно, що тепер вона буде тут навчатись, але дівчина заперечує це, тому перше, що він запитав, це що саме вона мала на увазі, коли казала про факультет. 

– А яким чином це має тебе стосуватись? – роздратовано запитала травниця.

– Самим безпосереднім, – відповів їй Герман таким же тоном, навмисно поступово насуваючись на дівчину. Посміхнувся, коли побачив цілковиту збентеженість в її очах. – Я ж причетний до того, що сталося. Можливо… Маю намір якось залагодити свою вину. Можливо я можу допомогти тобі, мишко, влаштуватись на новому факультеті. Щоб ні хто не ображав маленьку квіточку, – останні слова прошепотів вже їй на вухо, а вона здається й дихати перестала та потім різко видихнула і відштовхнула його від себе до протилежної стіни. 

– Хм.. Цікаво, – задумливо промовив Гер, посміхаючись і нахиливши на бік голову.

– Що тобі цікаво? Залиш мене в спокої. Нічого не було. А те, що було, відбувалося без моєї на те волі…

– Наступного разу буде тільки за твоєї волі, – навіщось ляпнув хлопець, хоча ж і не збирався такого казати. Воно саме якось вилетіло.

– Наступного разу я прикінчу тебе лише при спробі наблизитись до мене.

– Побачимо.

– Побачимо.

– Так що там з факультетом? – знову запитав Герман, тікаючи від слизької теми.

– Я травниця і нею залишусь. А на вашому факультеті я буду відвідувати лише декілька предметів для самоконтролю…

– Це рішення ректора? – перебив він її. 

– Більше того. Це його пропозиція. І я цьому дуже радію.

– В тебе не вийде повноцінно суміщати навчання.

– А мені й не треба. Бойову магію я не збираюся повноцінно вивчати. Мені треба лише навчитись жити з нею та приборкувати її.

    Ні чого дивнішого за це Герман у своєму житті ще не чув. Він знав, що новий ректор дуже підозріла особистість, але це рішення дивне навіть для нього. Дівчина поки не усвідомлює деякі моменти, але ж дорослий маг мав би розуміти дурість такої пропозиції.

ЕЛЬВІРА

– Ти вмієш їздити на конях верхи? – раптом не зрозуміло для чого запитав цей нестерпний, самозакоханий бойовик.

– В дитинстві каталася, – буркнула у відповідь, бо вже зрозуміла, що краще відповісти, інакше ж не відчепиться або знову почне наближатись, нервуючи й заганяючи мене в глухий кут. 

– Маєш розуміння, що таке кінь для професійних перегонів?

– Припустимо.

– А давай припустимо, Віра. Твої сили це ті ж коні. В тебе їх два. Одна стара шкапа, що ледве дибає, яку ти збираєшся ганяти доки вона сама копита не відкине. А інший – королівський скакун, якого ти закрила у стійлі й маєш намір випускати тільки для легкої прогулянки. 

– Мені той скакун і за дарма не треба. Якби могла, то давно віддала його комусь, – перебила Германа, розуміючи куди він хилить. 

– Але він у тебе є і йому треба галоп, воля і можливість випустити пар. Інакше рано чи пізно він зірветься, квіточка. Ти не взмозі зробити зі скакуна кобилку для прогулянок. Не вийде, Віра.

– Я Еля, це по-перше. А по-друге, що я там буду робити тебе не стосується, тому біжи туди, куди ти до цього поспішав. Через тебе в тому числі я маю всі ці проблеми й не тобі мені щось говорити. Якщо в мене є хоч мізерний шанс якось урівноважити це кляте бойове тяжіння, я обов'язково ним скористатись. 

– Хотів би я знати причину твого не бажання користуватися своїми силами. Можливо тоді б зміг тобі допомогти, – задумливо і якось надто серйозно промовив Герман, викликаючи в мене якесь дивне бажання все йому розповісти починаючи від знайомства мого батька з мамою. Тоді, в його кімнаті я не вдавалася у подробиці, лише сказала як саме збиралася приглушити своє тяжіння. І зараз теж відкинула ці дурні думки та зі злістю в першу чергу на себе промовила до нього: 

– Відкрий прохід та дай мені спокій. Це буде найкраща твоя допомога для мене.

– Будь ласка, – неочікувано погодився він і я змогла нарешті покинути коридор.