Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

З плином часу Паола зауважила, що я непогано знався на класичній і джазовій музиці. Я залюбки ходив на концерти, слухав програвач, але ніколи не виявляв бажання послухати музику по радіо. Щонайбільше, я слухав її як тихий музичний супровод, та й то якщо її вмикав хтось інший. Вочевидь, радіо було чимось на кшталт сільського будиночка в Соларі — відгомінням минулих часів.

Та наступного ранку, щойно прокинувшись і роблячи собі каву, я вже наспівував:

Я самотня містом іду, поміж безликою юрбою.

Вона не бачить, не знає мого болю — їй байдуже усе.

Коли шукаю я тебе — перше кохання бездумно втрачене мною.

Тепер у мріях бачу лиш тебе і плачу за одним тобою.

І відчуваю, що даремно хочу забути твоє незабутнє ім’я,

Яке відкарбувала я в глибині свого єства. Тебе пізнала.

І от тепер я знаю, що ти — справжня велика любов,

Від якої кипить моя кров і калатає серце.

Прошу, знайди мене серед юрби — і все вернеться.

Мелодія сама просилася назовні. На очах виступили сльози.

— А чому ти заспівав саме її?

— Так, заспівав, і все. Може, через те, що вона називається «Шукаючи тебе». Хто співає її, не знаю.

— Ти заступив за сорокові, — поміркувавши, сказала Паола з цікавістю.

— Не в тому річ, — відповів я, — просто у мене щось ворухнулось усередині. Неначе... Але ж про цікаву геометрію у «Флатландії»[116] ти теж читала. Так ось, ті трикутники і квадрати живуть собі у двовимірному світі й гадки не мають, що таке тривимірність, об’ємність. А тепер уяви, що хтось із нас, тривимірних, торкнеться до них згори. Бідолахи відчують щось, чого не в змозі будуть пояснити. Уяви, що прийшов хтось із чотиривимірного простору і торкнув нас ізсередини, ну, скажімо, за шлунковий сфінктер. А що б ти відчула, якби тобі хтось полоскотав сфінктер? Я б назвав це таємничим полум’ям.

— Яким таким «таємничим полум’ям»?

— Не знаю, але мені захотілося сказати саме так.

— Те ж саме ти відчув, коли побачив світлину, на якій були твої батьки?

— Власне, майже. Тобто ні. Хоча десь усередині, певно що. Майже те саме.

— А це прикметний сигнал твого мозку, Ямбо, треба звернути на нього увагу.

Вона будь-що намагалася позбавити мене цієї недуги. А я натомість, думаючи про таємниче полум’я, згадував Сибіллу.

Неділя.

— А піди-но погуляй, — мовила до мене Паола, — тобі не завадить. Лише не звертай зі знайомих вулиць. На площі Каіролі є квітковий кіоск, що не зачиняється навіть по вихідних і святах. Попроси зробити тобі гарненький весняний букетик чи купи троянд, бо в цій хаті так скорботно, як на похороні.

Я спустився на площу Каіролі, але кіоск був зачинений. Я тинявся вулицею Дайте аж до Кордузіо, потім повернув праворуч до Борса і зауважив, що по неділях тут збираються колекціонери з усього Мілана. Цілісінькою вулицею Кордузіо тягнуться лави з антикварними марками, вулиця Арморарі вщерть повна старих листівок та фігурок, а на перехресті Пасаджіо Нейтрале ніде поткнутися через торговців монетами, солдатиками, святими образами, наручними годинниками і навіть телефонними картками. Я мав би знати, що пристрасть до колекціонування збуджує. Люди ладні збирати будь-який дріб’язок, від кришечок з-під кока-коли до телефонних карток, хоч вони і не такі коштовні, як мої інкунабули. На площі Едісона, ліворуч розташувалися книжкові лави, лави зі старими газетами, а прямо були навіть кілька крамарів, що продавали різноманітний дешевий непотріб: лампадки у стилі ліберті, безперечно, підроблені, чорно-квітчасті таці, порцелянових балерин.

На одній лавці стояли чотири запаяних циліндричних контейнери, всередині котрих у якійсь водянистій речовині (формаліні?) плавали незрозумілі штуки кольору слонової кістки, зв’язані білосніжною ниткою. На будь-який смак: і округлі, і квасолеподібні. Чи то були підводні мешканці, морські огірки, шматки поліпів, вицвілі корали, а можливо, то була частина хворобливої митецької уяви в галузі тератології. Ів Танґі?[117]

Хазяїн пояснив, що то яєчка. Собачі, котячі, когутові й усіляких інших тварин, а також пари нирок і те, що знизу. Погляньте, казав мені чоловік, ці штуки належали науковій лабораторії дев’ятнадцятого століття. Сорок тисяч за один контейнер. Самі лише контейнери вартують удвічі дорожче, їм щонайменше півтора століття. Чотири по чотири — шістнадцять, а я віддам вам їх усі за сто двадцять тисяч. То що, домовились?

Я був у захваті від тих яєчок. Це була одна з тих речей, яку я не мав запам’ятовувати, як казав Ґратароло, семантичною пам’яттю, бо вони навіть не мали стосунку до мого минулого досвіду. Скажіть, хто ж бачив собачі яйця? Я маю на увазі, хто їх бачив без самого собаки, так би мовити, у чистому вигляді? Я пошарудів у кишенях, знайшовши там усього сорок тисяч. Запропонував крамареві розплатитися чеком.

— Візьму собачі.

— Недобре лишати решту, такої нагоди більше не буде.

Але на решту я не мав грошей, тож повернувся додому з собачими кругляками в кишені. Паола, побачивши придбання, зблідла:

— Це, звичайно, кумедна річ, справжній витвір мистецтва, але де ми їх поставимо? У вітальні, щоб щоразу, як ти пригощатимеш гостя кеш’ю чи асколійськими оливками, він вибльовував усе на килим? У спальні? Вибач, але я не хочу їх там бачити. Віднеси їх до студії, принаймні вони матимуть гарний вигляд на фоні якої-небудь чималенької книжки сімнадцятого століття про природничі науки.

— А я гадав, що зробив влучний постріл.

— Ти хоч усвідомлюєш, що ти єдиний чоловік у світі, єдиний на всій землі, починаючи від Адама і його нащадків, котрого жінка попрохала принести квітів, а він приніс собачі яйця.

— Якщо річ лише у цьому, то це штука для «Книги Ґіннесса». Поза тим, ти ж знаєш, я нездоровий.

— Ой, вибач, ти був і раніш несповна розуму. Чи не тому ти попросив у сестри привезти тобі качконоса? Якось ти хотів приволокти до хати гвинтокрила шістдесятих років, що коштував, як картина Матісса, а галасу від нього було, як у чорта на сковорідці.

Та зрештою Паола сказала, що знає того крамаря і що я теж мав би його пам’ятати, бо одного разу придбав у нього перше видання «Ґоґа» Папіні, ще не розрізане, в оригінальній палітурці, всього за десять тисяч. Тож наступної неділі