Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Ранок приходить розмитим сірим майже-світлом, яке радше забруднює, ніж опромінює; втім, воно нарешті припиняє дощ. Як і було обіцяно, дорога йде прямо, обабіч неї завжди ліс. Десь серед тих дерев убивають дівчину, а Белл прокидається, щоб побачити це. Убивця пощадить його, давши компас, який приведе його до домівки, яка позбавлена логіки, а він, як дурень, вважатиме, що врятувався. Але як я можу бути і в тому лісі, і в цій автівці… а між ними ще й дворецьким? Мої руки стискають кермо міцніше. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастьяном Беллом, логічно припустити, що той, ким я буду завтра, вже ходить по маєтку. Можливо, я з ним зустрічався. І не тільки завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і після-післязавтра. Якщо так, то хто такий я? А хто вони? Ми осколки єдиної душі, що відповідають за гріхи кожного іншого, чи абсолютно різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?

Стрілка кількості пального схиляється до червоного, з-поміж дерев на дорогу випливає густий туман. Моє відчуття тріумфу вже зникло. Я мав приїхати до селища дуже давно, але не видно ні далекого димаря, ні кінця цьому лісові.

Врешті-решт двигун здригається й зупиняється, видавши передсмертне скрипіння деталями, і машина зупиняється… за один крок до Чумного Лікаря, чорний плащ якого разюче контрастує з білим туманом, з якого він вийшов. Мої ноги заціпеніли, спина затерпла, але гнів виштовхує мене з автівки.

— Ну що, ви вже перетравили свою дурість? — питає Чумний Лікар, спираючись обома руками на тростину. — З цим носієм ви могли зробити так багато; але натомість марнуєте його на цій дорозі, не досягши нічого. Блекгіт вас не відпустить, і поки ви смикаєте свій повідець, ваші суперники просуваються у своїх розслідуваннях вперед.

— То в мене, виявляється, ще й суперники є? — презирливо кажу я. — У вас повний рукав тузів? Спочатку ви кажете, що мене тут спіймано, а тепер це змагання за втечу.

Я крокую до нього, маючи намір вибити з нього звільнення силою.

— Ви досі не розумієте? — кажу я. — Мені начхати на ваші правила, бо я не збираюся грати! Або ви дозволите мені поїхати звідси, або я зроблю так, що ви пошкодуєте, що я залишився.

Коли між нами залишаються два кроки, він спрямовує на мене тростину. Хоча вона зупиняється в кількох сантиметрах від моїх грудей, жодна гармата не могла би бути загрозливішою. Сріблясті літери на чорному фоні пульсують, від деревини здіймається слабке тремтіння повітря, в якому розчиняється туман. Навіть крізь одяг я відчуваю тепло. Я певний, що якщо його воля, ця непримітна палиця зробить у мені наскрізну діру.

— З усіх ваших носіїв Дональд Девіс завжди поводиться найбільш по-дитячому, — хитає він головою, дивлячись, як я задкую від нього. — Але ви не маєте часу догоджати йому. У цьому будинку затримано ще двох людей, які так само, як ви, носять тіла гостей і слуг. Лише один з вас може піти, і це буде той, хто перший дасть мені відповідь. Тепер вам зрозуміло? Шлях до втечі йде не цією дорогою, а через мене. Тож біжіть, якщо вам треба. Біжіть, доки не забракне сил стояти, а коли прокидатиметеся у Блекгіті знов і знов, пам'ятайте, що ніщо тут не є випадковим, немає жодного недогляду. Ви залишатиметеся тут, доки я не вирішу інакше.

Опустивши ціпок, він виймає свій кишеньковий годинник.

— Невдовзі ми поговоримо ще раз, коли ви трохи заспокоїтесь, — каже він і знов ховає годинник. — Відтепер спробуйте користатися своїми носіями більш розумно. Ваші суперники хитріші, ніж ви можете уявити, і я гарантую, що вони свій час так не марнуватимуть.

Я хочу кинутися на нього, розмахуючи кулаками, але тепер, коли гнів схлинув, я розумію, що це безглуздо. Навіть зважаючи на те, що костюм робить його на позір більшим, він усе одно кремезний, цілком здатний витримати мій напад. Натомість я обходжу його. Чумний Лікар прямує назад, до Блекгіту, а я простую крізь туман вперед. Можливо, ця дорога не має кінця і там немає ніякого селища, але я не можу здатися, доки не переконаюся в цьому.

Добровільно я в божевільну гру не повернуся.

11

День четвертий

Прокидаючись, я хриплю, розчавлений під гігантським монументом — животом мого нового носія. Останнє, що пам'ятаю — я падаю, знесилений кількома годинами ходьби, і вию від того, що не можу дійти до селища. Чумний Лікар казав правду. З Блекгіту немає втечі.

Мандрівний годинник біля мого ліжка показує 10:30 ранку; я маю намір встати, аж тут з сусідньої кімнати заходить високий чоловік і ставить на столик біля мене срібну тацю. На мій погляд, йому за тридцять, волосся темне, обличчя чисто виголене, невиразно привабливе, яке легко забути. На його маленькому носі окуляри, крізь які він дивиться на завіси, до яких прямує. Не кажучи ні слова, він розсуває їх і розчиняє вікна, відкриваючи вид на садок і ліс.

Я дивлюся на нього зачаровано.

Є в цьому чоловікові дивна точність. Його рухи короткі та швидкі, жодного непотрібного зусилля. Неначе він заощаджує енергію для якоїсь важкої праці, що чекає на нього попереду.

Приблизно хвилину він стоїть біля вікна спиною до мене й дозволяє кімнаті вдихнути холодного повітря. У мене чуття, що від мене щось очікується; що ця пауза зроблена заради мене, але хоч убийте, я не можу здогадатися, що саме я маю робити. Відчувши мої вагання, він залишає свій пост, просовує руки мені під пахви й тягне мене догори, щоб я сів.

Я розплачуюся за його допомогу соромом.

Моя шовкова піжама просякла потом, і сморід від мого тіла такий сильний, що в мене сльози з очей течуть. Не зважаючи уваги на мій сором, мій компаньйон бере зі столика тацю, ставить її мені на коліна та прибирає з неї кришку-купол. Переді мною тарілка з великою купою яєць з беконом, свинячими відбивними, чайником і глечиком молока. Така кількість їжі має лякати, але я ненажерливо хапаю її, наче тварина, у той час як високий чоловік, про якого я припускаю,