Читати книгу - "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"

Декілька днів минули за однаковим сценарієм.

Я злилася.

Приходив лікар, якого я ледве терпіла.

Слуги завжди були поруч, а так хотілося хоча б вночі їх кудись відіслати. Але ж ні... де там. Продиху мені не давали.

А він... а от він якраз не приходив.

І це злило мене ще більше.

Рятувало тільки те, що я спала, і спала багато. Організм вимагав відпочинку для відновлення, а ліки, що давав лікар, дуже сприяли хорошому сну.

На четвертий день мені було вже набагато краще. Мені нарешті дозволили вставати. Напевно, дозволили б і виходити, але були складнощі з одягом, а виходити кудись у халаті - це було занадто. Та хоч мені поки не дозволяли виходити за межі моїх кімнат, це все одно було набагато краще. А Еліас-Джонас все ще не з’являвся... І я вже не просто сердилася, а навіть починала переживати... І куди він міг подітися? На мої запитання ніхто нічого не говорив, тільки всі якось дивно посміхалися і щиро обіцяли, що зовсім скоро принц до мене навідається.

Зайнятися було мало чим у закритому просторі й з моєю раною. Мені дуже хотілося повернутися до своєї лабораторії, що, звісно, було неможливо. Найкраще, чим я могла тут зайнятися, - це читати. Як не дивно, в моїх кімнатах виявилася чудова бібліотека. Книжок хоч і було небагато, близько п’ятдесяти, але всі вони були корисними, а деякі навіть дуже цікавими. Чого тільки варта була книга керського вченого... фантастика! Вона стала для мене справжнім відкриттям. Я вже встигла прочитати її повністю один раз, настільки вона мене захопила. Та це сталося так швидко, що я була впевнена: пропустила купу важливої інформації. Саме тому я сіла за неї вдруге, уже повільно і планомірно вчитуючись у текст.

- Що за?! - підстрибнула я на дивані, коли почула біля свого вуха чиєсь дихання. Звісно, це був Еліас, тобто Джонас. Він дивився на мене з посмішкою, але в очах застигла втома. Він був якийсь змарнілий, а одяг виглядав неохайно. - Навіщо ж так лякати!

- Пробач. Ти була така зосереджена. Мені стало цікаво, що тебе так захопило... І радий, що тобі сподобалася ця книга. Знайшов її спеціально для тебе, знав, що тобі сподобається.

Від його слів стало дуже приємно на душі... Та всю цю брехню я йому ще не пробачила і не була впевнена, що зможу пробачити. Образа так і палала в серці, і я нічого не могла із цим зробити, навіть якщо окрім образи там жили й інші почуття.

- І де ти був увесь цей час? Тебе наче собаки пожували й виплюнули, - окинула його негарним гидливим поглядом, напевно, намагаючись його зачепити. Оця його вічна незворушність так сильно дратувала.

- Переживала за мене? - розплився в нахабній посмішці.

- Пф! Ще чого. Ніби мені більше нема що робити, - і знову повернулася до книги. Ну, точніше, зробила вигляд, що повернулася. Тому що в його присутності зосередитися було вкрай важко.

- Я тобі розкажу, - він присів біля мого диванчика, поклавши руки й голову на бильце. І так по-домашньому, так мило він зараз виглядав.

- Розкажеш? - не стримала цікавості.

- Розкажу... у день нашого весілля, - і підморгнув. Еліас як Еліас.

Цього разу я навіть не розізлилася, лише закотила очі й буркнула у відповідь:

- І з чого така впевненість, що я за тебе вийду? Мм?

- Бо любиш мене...

- Вау, яка самовпевненість, - навіть склала руки на грудях... і навіть не зморщилася від різкого болю в плечі. Та він усе одно якось помітив, що мені неприємно.

- Обережніше з плечем... - і стільки турботи було в його голосі.

- Сама знаю, - буркнула у відповідь.

- Злюка, - сказав лагідно й знову посміхнувся.

- Що?! - ще більше обурилася я.

- Не сердися. Я знаю, що заслужив. Але я загладжу провину. Сьогодні... ввечері. А зараз мені треба трохи освіжитися. Чотири дні не мився. Брр! Не сумуй, - послав мені повітряний поцілунок і, ніби його тут і не було, зник.

- Чотири дні не мився? І де його носило? - та відповіді на це запитання було ніде дістати, принаймні поки що.