Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Ти... — тільки й промовила я. Мені так пересохло в горлянці, що я ледве могла говорити.

— Не найкраще привітання, — відповів голос, — але чітке. Не можу заперечити. Це справді я.

Я підскочила. Мені перехопило подих. Серце аж кипіло шаленою радістю. Так, я мала рацію: це Третій Тип! Цілком свідомий і здатний до спілкування! Шкода, що тут немає ні Локвуда, ні Джорджа, — треба негайно покликати їх, довести, що це мені не мариться! Я кинулася до дверей.

— Ой, тільки не клич їх, — пролунав болісний шепіт. — Побудьмо сам на сам — ти і я...

Це змусило мене зупинитись. Сім місяців минуло відтоді, як череп востаннє говорив зі мною. Та тільки-но я відчиню двері, як він замовкне... Я ковтнула слину, намагаючись не зважати на шалений стукіт свого серця.

— Гаразд, — хрипко відповіла я, вперше дивлячись на череп упритул. — Якщо ти цього хочеш, дай мені відповідь на кілька запитань. Хто ти такий? І чому розмовляєш зі мною?

— Хто я?— Плазма розпливлась, і я побачила на дні склянки бурий плямистий череп. — Ось хто я, — просичав голос. — Подивись на мене як слід. Тебе це теж чекає.

— Ой, який страх! — реготнула я. — Колись ти вже казав це мені. Стривай-но, як це було? «Смерть іде до всіх вас»? Що ж, пророк із тебе нікудишній. Я досі жива, а ти — така сама крапля слизу, ув’язнена в склянці. Гарне, нівроку, віщування!

Плазма з’єдналась над черепом — так, ніби зімкнулись двері ліфта, — і обличчя змінилось. Тепер воно здавалось немовби трохи розірваним — так, ніби дві половинки дверей зійшлись нещільно, й видиво набуло якогось химерно-кривобокого вигляду.

— Яка шкода, — зашепотіло воно, — що ти не дослухалась до моїх попереджень! Смерть у Житті а Життя в Смерті — ось що я хочу сказати. Проблема лише в тому, що ти дурна, Люсі. Ти не бачиш нічого, що коїться довкола...

Я почула, як далеко в кухні забряжчали ложечки. І облизала губи:

— Ця бридня мене не стосується.

Голос застогнав:

— Ти хочеш, щоб тобі все намалювали, як на картині? Напруж свої очі й вуха! Застосуй свій розум, дівчатко. За тебе цього ніхто не зробить. Твоя доля тільки в твоїх руках...

Я хитнула головою, щоб трохи прочистити мозок. Потім узялась у боки й пильно подивилась на обличчя в склянці:

— Це неправда! Не тільки в моїх руках. У мене є друзі.

— Хто? Розжирілий Джордж? Чи облудний Локвуд? — Обличчя скривилось у посмішці. — Еге ж, гарна компанія!

— Облудний?.. — Щось у цьому голосі майже гіпнотизувало мене — так, що з ним просто неможливо було сперечатись. І водночас його глумливий тон викликав у мене відразу. Я мимоволі позадкувала.

— Тільки не вдавай, ніби ти здивована, — промовив голос. — Потаємний, облудний. Ти ж знаєш, що це правда.

Останні слова мене просто-таки розсмішили:

— Ні, цього я не знаю!

— Тоді — вперед, — провадив шепіт. — Ти знаєш, де двері. Вперед!

Зненацька я відчула, як мені зараз потрібні мої друзі. Я більше не хотіла залишатись наодинці з цим зловтішним голосом.

Я рушила до дверей. Пальці намацали клямку.

— До речі про двері... Я знаю, як ти одного разу стояла поверхом вище біля забороненої кімнати. Тобі кортіло увійти туди, авжеж?

Я зупинилась:

— Ні...

— От і добре. Ти б не вийшла звідти живою.

Мені здалося, що під моїми ногами хитнулась підлога.

— Ні, — повторила я. — Ні.

І крутнула клямку.

— У цьому домі є речі, страшніші за мене...

— Локвуде! Джордже! — я прочинила двері — і раптом побачила, що кричу їм просто в здивовані обличчя. Локвуда це так приголомшило, що він пролив половину свого какао на килим у коридорі. Джордж ледве втримав у руках тацю з чипсами й бутербродами. Я хутко затягла їх обох до кімнати.

— Він говорить! — вигукнула я. — Привид у склянці! Дивіться! Слухайте!

Я нетерпляче тицьнула пальцем у склянку. Проте не треба говорити, що привид умить замовк. Обличчя пропало в каламутній плазмі — спокійній і тихій, як брудна дощова вода. В центрі склянки, під металевими затискачами, глузливо шкірився череп.

Стенувши плечима, я глибоко зітхнула:

— Він розмовляв зі мною! Справді розмовляв! Якби ви прийшли хоч на хвилину раніше...

Я похмуро глянула на друзів, ніби то була їхня провина. Нічого не кажучи, вони стояли на місці. Джордж поправив на таці бутерброд. Локвуд зітхнув, поставив чашки на столик і витер носовичком бризки какао з долоні.

— Сідай і випий какао, — запропонував він.

Я вирячилась на вишкірений череп. Мене переповнила лють. Я подалася вперед. Якби Локвуд не стримав мене, я копнула б цю склянку так, щоб вона полетіла через усю кімнату.

— Усе гаразд, Люсі, — сказав він. — Ми віримо тобі.

Я провела рукою по волоссю:

— Дякую.

— Сідай. Попоїж і випий какао.

— Гаразд.

Ми посідали їсти. Через кілька хвилин я сказала:

— Це було так само, як і минулого разу — тоді, в підвалі. Він заговорив до мене. І в нас відбулася розмова.

— Справжня розмова? — перепитав Локвуд. — Виходить, це все ж таки Третій Тип?

— Напевно.

— Що ж це була за розмова? — поцікавився Джордж.

— Вона дуже... роздратувала мене. — Я сердито позирнула на нерухому плазму в склянці.

Джордж тихенько кивнув:

— Так, Маріса Фіттес писала, що розмовляти з Третім Типом небезпечно. Привид перекручує твої слова й грається з твоїми почуттями. Ти поволі потрапляєш під його владу — аж поки починаєш діяти несвідомо...

— Ні. Цим словом — «роздратувала» — я просто підсумувала нашу розмову.

— Що ж він сказав тобі? — запитав Локвуд. — Якими передбаченнями поділився?

Я поглянула на нього. Він спокійно сидів, сьорбаючи какао. Як і завжди, він здавався бадьорим — попри всі халепи останньої ночі, — вимогливим, упевненим...

«У цьому домі є речі страшніші за мене...»

— Хм-м, нічого цікавого, — відповіла я.

— Ну, хоча б що-небудь?

— Може, щось про життя після смерті? — нетерпляче запитав Джордж. Його очі за