Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Привид пирхнув:  

— Щоб закопати мене, тобі доведеться викопати яму. А для цього треба буде попрацювати як слід. А до такої роботи ніхто з вас трьох не здатен... Стривай-но, я спробую вгадати. .. Ти сьогодні знову йдеш до Вайтчепела? О, ці чудові темні вулиці, похмурі криві алеї... Візьми мене з собою! Тобі ж потрібен товариш?  

— Hi. — відрубала я. — Ми підемо вдвох із Локвудом.  

До речі, я вже чула, як Локвуд надягає пальто в передпокої, й тому поспішала.  

— Та невже? Зрозуміло... Виходить, я покидаю тебе напризволяще?  

— Саме так. — я трохи помовчала й запитала: — До речі, що ти хочеш цим сказати?  

— Нічого, нічого,    — череп хитро підморгнув мені. —   Не хочу бути третім зайвим.  

— Не розумію, про що це ти. Ми йдемо на роботу.  

— Авжеж, на роботу. Чудово придумано. Тільки ти біжи й перевдягнись.  

— Люсі, нам пора! — гукнув з передпокою Локвуд.  

— Я вже йду! — відповіла я, а потім тихо спитала в приви- да: — Навіщо мені перевдягатись? Це мій робочий одяг.  

— Так не годиться.    — череп прискіпливо оглянув мене. —   Ти тільки поглянь на себе! Леґінси, футболка, потерта спідниця. побитий міллю светр. ..Чито недоумкуватий матрос, чи жебрачка. Хіба можна в цьому мати пристойний вигляд? Кому ти можеш сподобатись у такому лахмітті?  

— А    хто каже, ніби я хочу комусь подобатись?! — гаркнула я. — Я агент! І йду на роботу! А ти, якщо не вмієш поводитись як слід... — я взялася за грілку до чайника.  

— 0. невже мої слова зачепили тебе? —    вишкірився привид. —   Це просто чу...  

На жаль, я не дала йому закінчити. Крутнула важіль, нап’яла на склянку грілку і вийшла з кімнати.  

Бездоганно вбраний Локвуд чекав на мене в передпокої.  

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав він. — Знову тобі дошкуляє цей череп?  

— Нічого, я дала йому раду, — я пригладила волосся, рішуче видихнула й безжурно всміхнулася. — Ходімо?  

Звичайні лондонські таксі не працюють після комендантської години, проте тут є невеликий парк нічних таксомоторів, що базуються на кількох добре захищених стоянках. Вони перевозять здебільшого агентів і службовців ДЕПРІК. які працюють уночі. Зовні ці автомобілі такі самі, як і денні таксі, тільки пофарбовані в білий колір, і водіями там служать кремезні, коротко підстрижені чолов’яги середнього віку — мовчазні, серйозні й досвідчені. Локвуд каже, що більшість із них — колишні в’язні, достроково звільнені за умови, що вони виконуватимуть цю небезпечну роботу. Усі вони обвішані залізними оберегами і їздять із скаженою швидкістю.  

Найближча від нас стоянка нічних таксі є на Бейкер-стріт поряд із станцією метро. Нашого шофера. Джейка, я відразу впізнала — колись він уже возив нас. Він носив у вухах здоровенні срібні сережки, й вони шалено гойдались, коли Джейк вивіз нас із підземного гаража й помчав по Мерілебон-Роуд на схід.  

Локвуд випростався на сидінні і всміхнувся мені. Зараз, коли ми їхали на роботу, він видався мені жвавішим: де й поділася його вранішня втома. Я ж, навпаки, після останньої розмови з черепом почувалась ні в сих ні в тих,  

— Ну? — по-діловому запитала я. — Що ж там за Гість чекає нас? Хатній привид?  

— Нібито, — кивнув Локвуд. — Прояв в одній