Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

— Чула останні новини? — спитала вона, коли я вмостилась навпроти неї. — Подейкують, ніби в Лондоні з’явилась банда підлітків-шахраїв. Вони працюють надвечір або хмарними днями. Грабують дорослих, лякаючи їх привидами. Підходять до людини й кажуть, ніби за нею женеться якась постать у білому—або, скажімо, Том-Тіньовик. Ще й тримають у руках залізні дротини, виламані з огорож, і пропонують дорослому провести його додому, чи куди там йому треба. Звичайно ж, не задурно. А тоді обступають людину й вимахують тими дротинами в повітрі — привидів, мовляв, відганяють. Це все, звичайно, брехня, але ті хлопці такі вистави влаштовують, що любо подивитись. І в будь-якому разі не програють, бо спробуй тут щось доведи.

Я скинула куртку. В кав’ярні було спекотно, а я дорогою й так уже впріла.

— Заробляють дітлахи на прожиток. — стенула я плечима. — Зараз багато людей бідує — не всім же бути агентами.

— Розумію... Нам іще пощастило, авжеж, Люсі? Зараз я замовлю ще чаю. Локвуд саме везе з Портленд-Роу робочі торбини, та й Джордж, напевно, скоро прийде.

Мене завжди вражала її шкіра — густо-смаглява, без жодного пухирця. І обличчя теж — усе було на своєму місці. Колись ця її бездоганність просто-таки бісила мене. ГЬдаю, що моє обличчя так само бісило її — звичайно ж, не досконалістю. Щоправда, сьогодні, ще з першої нашої зустрічі, ГЬллі поводилась зі мною шанобливо... може, так само шанобливо, як учений поводиться з бацилами чуми, тримаючи колбу з ними в обтягнутих рукавичками руках. Ви розумієте, що я хочу сказати...

— Як тобі працюється на самоті? — запитала вона, замовивши нарешті чай.

— Чудово. — відповіла я. — Я тепер сама собі господиня — і в часі, і в роботі. Працюю з багатьма агенціями й непогано заробляю.

— А ти смілива. — зауважила ГЬллі. — Отак відразу все змінити... Це дуже ризиковано.

— Так, але цей ризик виправданий. Я дізналася багато нового про свої Таланти, навчилась краще спілкуватися з людьми, навіть із тими, хто дратує мене.

ГЬллі засміялась. Саме цей її сміх щоразу змушував мене стискати зуби.

—А дехто на Портленд-Роу дуже сумує за тобою, — додала вона.

— Я теж часом сумую за вами... — вдаючи безжурність, відповіла я. — І хто ж це такий?

—Хто найбільше сумує за тобою? — знову засміялась ГЬллі, весело позирнувши на мене своїми темно-карими очима. — Невже не здогадуєшся?

Страшенна спека в цій кав’ярні! В мене під светром заструменів піт.

— Ні.

— Я!

— Ти?! Та невже?

— Я знаю, Люсі, що між нами траплялись тертя. Але бути єдиною дівчиною в чоловічій компанії так тяжко! Локвуд і Джордж, звичайно, чудові хлопці, та кожен із них живе сам собою, у власному світі. Джордж геть занурився в свої експерименти, а Локвуд... — вона зморщила своє гарненьке чоло. — Він такий схвильований і замкнений у собі. До нього ніяк не пробитись. Я, до речі, саме хотіла тебе запитати... Ой, а ось і наші хлопці!

Через кілька хвилин ми вже разом сиділи за столиком, згромадивши свої торбини під запітнілим вікном. Я опинилась пліч-о-пліч із Джорджем, що коротко кивнув мені, а Локвуд тим часом аж променів з радісного збудження, передбачаючи нічні пригоди.

— Уся команда на місці, — сказав він. — Чудово! Я замовив таксі до Ілінґа, воно приїде за пів години. Там, біля дому, нас зустріне представник «Фіттес». Ключі будуть у нього.

Джордж насупився:

— Щось не до вподоби мені цей представник. Ми — «Локвуд і К°»! Навіщо нам якісь наглядачі?

— Це не просто наглядач, — пояснив Локвуд. — Фіттес хоче оцінити нашу роботу. Якщо ми їй сподобаємось, у нас з’явиться більше вигідних замовлень. Тож усе буде гаразд.

— Це для Люсі все буде гаразд, — провадив Джордж, байдуже дивлячись крізь окуляри. — Вона в нас вільнонаймана, звикла вже до наглядачів. А ми — незалежна агенція.

— Авжеж, незалежна, — охоче підтвердив Локвуд. — А тепер до роботи, час іде. Ти щойно побував в архіві, Джордже. Що тобі вдалося з’ясувати про цей будинок № 7 на вулиці Ліз?

— Дещо вдалося, — Джордж дістав з торбини картонну теку. — Історія не дуже давня, про неї багато писали в газетах, проте всіх подробиць мені довідатись не пощастило. Як і казав Барнс, багато що було засекречено. Надто вже моторошні були факти. Але не хвилюйтесь, того, що я з’ясував, буде достатньо, щоб потішити вас. — Він озирнувся, шукаючи офіціанта, й запитав: —А ми вже що-небудь замовили? Щось я зголоднів.

— Зараз нам принесуть чай, — відповіла ГЬллі. — І кекси. З їжею, гадаю, краще зачекати, бо розмова в нас буде не дуже приємна.

— ГКі-м... — Джордж поправив окуляри і розкрив теку. — Твоя правда, та я зараз усе одно залюбки впорався б із парочкою сосисок... Отже, слідство в справі людожера з Ілінґа відбувалось тридцять років тому. Підсудним, як ви знаєте, був Соломон Ґапі, що мешкав сам-один у звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці. Він мав п’ятдесят два роки й працював інженером на заводі електроніки. За кілька років до злочину його звільнили, й він заробляв на прожиток ремонтом годинників та радіоприймачів, а замовлення одержував і відправляв поштою. З дому він майже не виходив, хіба що до найближчої крамнички на Ілінґ-ГЬй-стріт. Коли полісмени вдерлись до будинку, вони знайшли там купу розібраних годинників та приймачів... — Джордж понуро всміхнувся. — Згодом з'ясувалось, що його цікавили не тільки механічні нутрощі.

— Джордже! — вхопилася за горло ГЬллі.

— Пробач, пробач... — він погортав папери в теці. — Загалом це історія про здоровенного маніяка-людожера. З такими, як Галі, краще не жартувати.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Стривай-но! Чому7 ти сказав «здоровенного»? Що ти мав на увазі? Пенелопа Фіттес згадувала, що під час арешту його ледве скрутили шестеро полісменів. То він справді був такий здоровий і дужий?

Джордж кивнув:

— Так. Здоровенний, дужий і високий. Футів