Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— До неділі? Та це ж всього за чотири дні.

Віктор зосереджено замружився, і я побачив, як рухаються його губи, поки він рахував на пальцях.

— Усе правильно, — мовив він.

Не те щоб втекти з «Рорріму» було неможливо. Вийти за огорожу було б навіть не так вже і складно. Складно було дістатися кудись далі. Якщо ви мали когось, хто чекав би на вас там із машиною для втечі, тоді можливо. Якщо ж ні, то перед вами до найближчого поселення простягалося п’ятдесят кілометрів пласкої, відкритої землі, і ніхто не брався підвозити піших підлітків у безпосередній близькості до «Роррімової виправної установи для молодих людей». Натомість били на сполох.

Тож я мусив вигадати план, який вирішував би дві проблеми водночас: як вибратися і як втекти.

Відповідь — сміттєвоз.

Він приїздив кожної п’ятниці, тож за два дні після того, як близнюки поставили мені ультиматум, я просто стояв собі на подвір’ї за кухнею та спостерігав за тим, як заїжджає сміттєвоз. Я дивився, як двоє хлопців із вантажівки підкотили до неї дев’ять зелених баків та один за одним чіпляли їх до підйомника. Один із тих хлопців тиснув на кнопку на корпусі сміттєвоза, а інший, одягнений у якийсь спинний корсет, дивився за тим, як баки підіймаються в повітря, а тоді перекидаються і спорожнюються у кузов вантажівки під звук гідравлічних стогонів. Баки були розміром метр на метр і висотою десь до грудей.

Я підійшов до них і поставив кілька питань, ніби просто із цікавості, а вони доволі охоче відповіли. Того вечора я окреслив мій план близнюкам, поки ми лежали у своїх ліжках.

— Ми обоє сховаємось у сміттєвих мішках всередині баків, — повторив Віктор.

— Так, — мовив я. — Ми поставимо два баки у кухні та дістанемо із них сміття, аби звільнити для вас місце. Ви залізете у сміттєві пакети, я їх зав’яжу і поверну баки надвір. Я зроблю у мішках дірки, аби ви могли дихати. Дуже важливо, аби ви не видали ні звуку, коли приземлитеся у кузов, бо ті хлопці стоять і дивляться.

Я почув, як заскрипіло ліжко, коли вони обоє кивнули.

— Сміттєвоз ще заїжджає до Еванса, аби зібрати сміття і там, — додав я. — До Еванса тридцять кілометрів, тож там, певно, ніхто й не запідозрить, що ви із «Рорріма». Отже, ви зможете звідти помандрувати автостопом чи автобусом.

Після короткої паузи я знову почув скрип.

А тоді, після довгої паузи, голос Віктора:

— Це через сім днів.

— Все правильно.

— Ти мав чотири дні.

— Аби вигадати план, а не втекти.

— Чотири. Сім днів — це занадто довго.

— Ну, якщо ви мене вб’єте, то нікому буде зав’язати сміттєві мішки.

Ще одна довга пауза. А тоді дивний звук, якого я не чув раніше. Він залунав з обох ліжок наді мною водночас, поєднання пирхання, важкого дихання та чогось такого, що нагадувало незмащені дверні завіси. З часом я зрозумів, що близнюки сміялися.

Тієї неділі я мав неочікуваного відвідувача. Карен.

Нам дозволили посидіти в їдальні, перед нею лежав той самий зошит. Як і завжди, вона ставила питання про мене замість того, аби розповідати щось про себе. Вона питала, як у мене справи і як я провожу час, про людей у «Poppiмі», про їжу, ліжка, книжки, які я читав. Вона занотовувала мої відповіді про те, як це — бути ув’язненим, про мої сни, про те, чому, на мою думку, ніхто мені не вірив. Про те, чи й досі я однаково пам’ятав усе, що трапилося, — що Тома зжер телефон, а Товстун перетворився на комаху.

— Чому ти усе записуєш? — запитав я.

Карен озирнулась, ніби хтось міг підслуховувати нас у порожній їдальні, а тоді схилилася вперед і прошепотіла:

— Я хочу спробувати розгадати таємницю Іму Йонассона.

— Нащо?

Перш ніж відповісти, вона здивовано подивилася на мене.

— Тому що тобі буде краще, якщо ми знайдемо його, Річарде. І мені теж. Нам усім буде краще.

— Усім?

— Так.

— Чому?

— Бо я думаю, що якщо ми не зробимо чогось, то він може виявитися небезпечним.

— Що ти маєш на увазі?

Карен заговорила ще тихіше.

— Було дещо, чого місис Циммер не розповіла нам про Іму Йонассона.

— І що ж це?

— Його відправили у виправну установу не тому, що він пив щурячу кров, смердів чи крав велосипеди. Він підпалив будинок своїх батьків.

— Що?

— Вони обоє згоріли.

— Це правда?

Карен кивнула, приколола свою рожеву шпильку для волосся до сторінки зошита й загорнула його.

— Я прочитала про це у краєзнавчому довіднику. Не зовсім про Іму, але там йшлося про те, що була пожежа, у якій загинуло двоє людей. А тепер я думаю, що він повернувся у Баллантайн.

— Я ж так і казав! — вигукнув я, а тоді заспокоївся, коли помітив, що за нами спостерігає «лідер діяльності». — Я казав, що бачив чоловіка у тому вікні у Дзеркальному лісі.

— Ти не можеш бути впевнений, що то був Іму Йонассон, Річарде.

— Так, я... — я не знав, як це їй пояснити, тож просто сказав. — Я впізнав його.

Карен подивилася на мене широко розплющеними очима.

— Як?

— Я не знаю. — Я приклав одну долоню до свого чола, воно було гаряче на дотик. — Я просто знав, що уже бачив десь те обличчя, — прошепотів я.

— Ти хворий? — Карен стривожено дивилася на мене.

— Ні, зараз просто стільки всього відбувається.

Ззовні залунав автомобільний клаксон.

— Те