Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Максим трохи задумався, ніби шукав щось у собі, але відповіді так і не було. Він дивився вперед, а я помітила, як його рука міцніше стисла велосипед. Його мовчання починало дратувати мене, і я не знала, як реагувати.

  — Можливо, ти хочеш щось запитати? — раптом додав він, дивлячись на мене трохи з-під лоба.

  — А що питати? Я навіть не знаю, про що говорити, — зітхнула я, усвідомлюючи, що не можу знайти відповідної теми.

  Він замовк, почав думати, про що хотів би поговорити.

  Ми продовжували йти мовчки, і я занурилась у свої думки: “Що це за дивне кохання в нього до мене? Я ніколи нікого по-справжньому не кохала, тому не розумію, як повинна поводитися закохана людина, тому й не розумію його поведінки. Але якщо люди закохані, то стосунки повинні бути романтичними, хоча б трохи. Так, саме романтики не вистачає в його поведінці. Він нагадує багатьох сучасних хлопців, які не знають, як зробити пропозицію дівчині, як поводитися до того, як вона погодиться зустрічатися, і що робити після її згоди. Вона погодилася, погодилася — ой, а що тепер робити?” — я почала посміхатися сама до себе. Смішно стало від думок.

  “Крім того, що він красивий і круто виконує якісь прийоми з боротьби, його розповіді про товаришів, з якими десь випивав у місті на танцях, більше ні про що не були. Це так нудно для мене, ну хіба воно мені треба? Ось зараз, наприклад, іде поруч, курить і мовчить. Мабуть, думає, якщо є чим, на яку тему зі мною можна поговорити. Може, він соромиться зі мною розмовляти? Тоді хай свою сором'язливість засунув би собі у відоме місце.

  Якби в нашому селі були інші хлопці, я б з ним не ходила зараз. Данило? Та ні, його я знаю з горщика, він якийсь мамин синок. Побалакати — так, приколотися з нього — так, посміятися — так, але зустрічатися — ні, краще в монастир, ніж заміж за нього. Хоча в дитинстві двоюрідні брат і сестра нас поженили. Ох і поржали тоді вони з нас. Одружили його спочатку на мені, потім на Вірі. Було смішно всім. Так, всі однокласниці вже з кимось зустрічаються, а я ще сама. В мене, так сказати, вибір без вибору. Доводиться задовольнятися тим, що є.”

  Раптом тишу прорізав його голос. Він нарешті наважився заговорити:

  — Ти вирішила, що будеш мені відповідати? — його питання прозвучало трохи невпевнено, ніби він не був певен, чи варто взагалі продовжувати.

  У цей момент мені захотілося трохи познущатися з нього. Я не відповіла, лише злегка підняла брову, мовчки спостерігаючи за ним.

  — Ти вирішила, що будеш мені відповідати? — повторив він, уже з легким роздратуванням у голосі.

  Я знову мовчала і насолоджувалася моментом, відчуваючи, як напруга між нами зростає.

  — Лелька! — не витримав він, звертаючись до мене прізвиськом, яке я ніколи особливо не любила.

  — Для тебе можна просто Леля, — нарешті відповіла я, іронічно посміхаючись.

  — Добре, Леля, — продовжив він, уже з видимим зусиллям стримуючи себе. — Ти вирішила, що будеш мені відповідати?

  — Це вже краще. А то ти “тицяєш” невідомо кому. Так, вирішила. А що? — продовжувала я знущатися з нього.

  Він зупинився на мить, розгублений від моєї невимушеності та тієї гри, яку я вела.

  — Ну що ти мені скажеш? — його голос став напруженим, він явно починав втрачати терпіння.

  — На рахунок чого тобі сказати? — я продовжувала своє маленьке знущання, вже насолоджуючись його розгубленістю. Це було майже як гра, у яку я завжди перемагала.

  Він напружився, і я побачила, як його терпіння добігає кінця.

  — Досить! — сказав він різко, вже явно роздратовано.

  — Що “досить”? — продовжувала я, зберігаючи спокій, але знаючи, що він ось-ось зірветься.

  — Досить з мене ржати!!! — відповів він з обуренням, голос його став гучнішим, майже вибуховий від емоцій.

  — Я? Ржу? — я ледь стримувала сміх, але в очах у мене блищало. Це було саме те, чого я хотіла — хоч якісь емоції, будь-яку реакцію.

  — Так, ти! — він зупинився, поглянув на мене, і в його погляді з’явився виклик. Здавалося, він не міг повірити, що я так легко граю з ним.

  — Я не ржу, — я відкинула волосся назад, усе ще зберігаючи той самий спокійний вираз обличчя. — Так, а що ти хотів?

  Я повернула голову, щоб подивитися на нього. Його обличчя почало червоніти, ніздрі потроху роздувалися. І ось він стояв переді мною, нарешті випустивши свої емоції на волю, і здавалося, що сам не розуміє, чому так гостро реагує. Я спостерігала, як він намагається зібратися, як у його погляді пробігли тіні обурення і розгубленості. У цей момент я відчула, що дісталася до тієї межі, до якої прагнула його довести. “Ладно, досить, а то щас ще стукне мене,” — зупинила я себе.

  — Леля, скажи вже нарешті, не муч мене, будеш зустрічатися зі мною чи ні? Ти подумала про це? — вже майже кричав він.

  — Ну, так, я подумала і вирішила, що я… — я зупинилася, повернулася до нього. Подивилася йому в очі, в яких читалися хвилювання та лють. Тільки хотіла сказати, що ні, він не подобається мені як хлопець, але в голові одразу закрутилася ідея: у нас будуть парні гулянки, можна спробувати позустрічатися, та й навчитися цілуватися. Тож я сказала: — Так, я буду з тобою зустрічатися.