Читати книгу - "Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт"

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша. Ділан не відводив погляду, ніби намагаючись прочитати її думки.

— І все ж… — він нахилив голову трохи набік, не відпускаючи її очима. — Це все, що ти можеш розповісти?

Кейт насупилася.

— А тобі мало?

— Ти розповіла про місце, але не про себе. Я хочу знати, ким ти була.

Вона скептично хмикнула.

— Дівчинкою, яка швидко навчилася виживати.

— Це не відповідь, — Ділан злегка усміхнувся. — Я хочу знати, ким ти була насправді.

Кейт подивилася на нього, і щось промайнуло в її очах—щось швидкоплинне, ледь вловиме.

— Повір, якщо ти знайдеш відповідь, то навряд чи тобі сподобається те, що ти почуєш.

Ділан тільки посміхнувся.

— Я люблю ризикувати. До того ж, у нас багато чого спільного.

Кейт скептично вигнула брову, її усмішка була з відтінком сарказму.

— О так, звісно. Місце для бездомних, де тебе б’ють, і двоповерховий будинок, нянька, смачна їжа, гроші, машина — це справді дуже схоже.

Ділан спокійно прийняв її тон, його погляд залишався незворушним.

— Те, що ти бачиш зараз, не означає, що в мене все було легко.

Кейт тільки хмикнула, схрестивши руки на грудях.

— Ну що ж, тоді давай, дивуй мене своєю трагічною історією.

Ділан трохи всміхнувся, але в його очах промайнуло щось темне. Він відкинувся на спинку крісла, на мить замислившись, перш ніж заговорити.

— Моя мати померла при другій вагітності, — його голос звучав рівно, проте в ньому відчувалася прихована гострота. — Таке для нашого виду — рідкість.

Кейт непомітно напружилася, відчувши, що за його словами криється щось глибше.

— Батько не зміг це пережити, — Ділан зробив паузу, наче зважуючи слова. — Вони були істинною парою, а втратити істинну — все одно що втратити частину своєї душі.

Кейт уважно дивилася на нього, не перебиваючи.

— Він згас. Повільно, день за днем. І одного дня просто не прокинувся.

Запала тиша. Ділан не відводив погляду від Кейт, ніби оцінюючи її реакцію.

— Знаєш, що найгірше? — його губи скривила легка, майже непомітна усмішка, в якій не було жодної радості. — Я пам’ятаю, як це було. Я бачив, як він вмирав ще задовго до того, як його серце зупинилося.

Кейт нахмурилася, але залишалася мовчазною.

— Тож так, можливо, мене не били за шматок хліба. Але я виріс, знаючи, що кожного дня можу втратити тих, кого люблю.

Він схилив голову набік, спостерігаючи за нею.

— Тепер скажи мені, Кейт. Ми й справді настільки різні?

Вона на мить затримала погляд на ньому, потім злегка всміхнулася, але її усмішка була майже непомітною.

Ділан продовжував уважно дивитися на Кейт, а його погляд був все більш інтенсивним. Він підійшов ближче і, не зважаючи на її неприязнь, мимоволі простягнув руку до її живота. Він обережно торкнувся її. Живіт у Кейт вже округлився, і це було очевидно навіть під її одягом.

Кейт подивилася на його руку, яка лежала на її животі, потім підняла погляд на нього, не обираючи слів для відмови.

— Я зроблю все, щоб наша дитина мала щасливе дитинство, — він сказав це з упевненістю, в голосі було більше ніж просто обіцянка. — Не таке, як було у нас.

Кейт не сказала нічого, лише залишалася мовчазною. Її погляд не змінився, але в очах промайнув якийсь сумнів.

— Я дам йому або їй те, чого ми не мали. Щоб вони не переживали те, через що ми пройшли, — додав він, все ще не відводячи погляду від її живота.

Кейт уважно подивилася на нього, її голос став ледве чутним.

— Всі ми маємо свої темні сторони, Ділан. Не завжди все в житті буде таким, як ти собі уявляєш.

Він підняв голову і зустрів її погляд. Його очі були сповнені рішучості, навіть якщо Кейт це не помічала.

— Я не боюся темних сторін, — відповів він тихо, — я боюся не зробити достатньо для тих, кого люблю.

Ділан помітив, як Кейт злегка зітхнула, її погляд був дещо саркастичним.

— Ти голодна? — запитав він, знову звертаючи на неї свою увагу. Його голос був м’яким, і хоча він намагався бути не настільки нав'язливим, все одно не зміг не помітити, як вона трохи поморщилася, очевидно, від голоду.

Кейт кивнула, злегка натягнувши усмішку.

— Так, трохи.

Ділан  підвівся і, не сказавши більше ні слова, вийшов з кімнати. За кілька хвилин він повернувся з тарілкою їжі — виглядало це як домашнє блюдо, ще тепле і ароматне. Він поставив їжу на стіл поруч з Кейт.

— Ось, — сказав він, підсміхаючись. — Сподіваюся, тобі сподобається.

Кейт подивилася на тарілку, її очі знову стали м'якшими, але вона не поспішала відразу брати їжу.