Читати книгу - "Блакитне полум'я, Тетяна Гобатюк"

Ми летіли близько двох годин, перш ніж на горизонті з’явилися кам’яні обриси стін міста. Спочатку я не зрозуміла, що то за поселення, адже будівлі навколо виглядали дуже бідно, але побачивши в центрі замок з трьома вежами, здогадалася, що пролітаємо над Авіталем.

Вигляд столиця могутньої колись держави мала, прямо кажучи, плачевний. Люди, побачивши у небі дракона, кидали свої справи, речі, забирали дітей та одразу ховалися хто куди. На підльоті до стін Тінатіну, почали зустрічатися легіонери. Охоронці, помітивши загрозу, одразу поспішили у замок і вже за кілька хвилин, до моїх вух донеслось, щось накшталт сирени.

Підозрюю, на фініші нас чекає дуже «тепла зустріч». І виявилася правою: на брамі Тінатіну вистроїлися, вороже налаштовані, воїни. Я вже думала попросити Ельдара висадити мене десь посеред міста, а там не біда – дойду. Проте не встигла подумати про те, як до нього докричатися, коли відчула, що ящір різко змінив курс та почав набирати висоту, розтинаючи широкими золотими крилами хмари.

Я ухопилася за його шию міцніше, аби не впасти. В якийсь момент мені навіть здалося, що ми летимо вертикально, якщо це можливо. Судячи з того, як стало холодно, ми були досить високо, а коли дракон нарешті повернувся у горизонтальне положення, то не побачила під нами землі. Одні безкрайні хмари та сонце, що сідає попереду та сонце, що сходить позаду. Фантастика!

Зачарована казковим видом, я мимоволі затамувала подих, боячись порушити момент повного єднання зі стихією, природою і навіть з собою. На мить здалося, що я зовсім не тут, а десь далеко-далеко від Теї, драконів та магів. Розкинула руки в сторони, зустрічаючи в обійми вітер свободи. Раптом мені захотілося закричати, як це зробив Деніел Редкліфф у третьому фільмі про Гаррі Поттера, тож набрала повні груди повітря, а в наступну мить простір над хмарами заповнив мій шалений крик душі.

Я кричала і кричала, випускаючи через голос весь свій біль, образи та смуток, заповнюючи серце натомість свободою та світлом. Коли мені забракло повітря, я зробила ще один вдих і розсміялася. Щиро та по-дитячому наївно. Здається, навіть, заплакала. Під кінець притиснулася щокою до луски ящура, максимально близько до голови та вигукнула:

- Дякую! – не знаю чи той мене почув і чи розумів взагалі, проте за цю коротку мить щастя я була дракону дуже вдячна.

Ніби у відповідь на мої думки, той знову крутанув уверх, я притиснулася всім тілом до Ельдара. Дракон зробив мертву петлю, а тоді склав повздовж тіла шкіряні крила та спікував прямо вниз. Від скаженної швидкості, з якою ми падали, у мене засльозилися очі і я закрила їх, тому не бачила як інтенсивно наближалася земля. В якийсь момент, я вже подумала, що рептилія таким чином вирішила мене і себе убити, проте в наступну мить Ельдар розправив крила і ми різко приземлилися на землю.

Я відкрила очі і побачила озброєних легіонерів по периметру. Всі вони завмерли, витріщивши на нас очі. Я ще раз подякувала дракону та полізла додолу. Щойно обидві мої ноги торкнулися землі, як ящір різко здійнявся у повітря. Ще через секунду легіонери відмерли і у крилату постать  посипалися атакуючі закляття, проте все було марно – Ельдар вже сховався високо за хмарами.

Всередині я цьому навіть зраділа. Все ж не підтримую насильства, а політичних ігор – тим більше. І тому, помітивши як три відомих маги спішать мені на зустріч, прийняла максимально суровий вигляд. Попереду нас чекає ой яка цікава розмова. Проте перш за все – душ, лікування та нормальний одяг, а тому ігноруючи занепокоєних старішин, розвертаюсь та йду у напрямку цілительського корпусу.

Чаклуни нагнали мене напів дорозі.

- Оріано! Оріано! Зачекай! – прокричала Аламея.

Я зупинилася та розвернулася. Старішини виглядали не просто збентежено, на їх обличчях змішалися всі сильні емоції: страх, радість, збентеження та відчай. Я виставила руку вперед, зупиняючи магів за кілька метрів від себе.

- Не підходьте! – сердито гаркнула до них. Чаклуни стали мов укопані. – Зараз я не налаштована відповідати на ваші питання та щось пояснювати, проте як тільки приведу себе у порядок, то одразу хочу з вами зустрітися. Відчуваю нам є що прояснити. – їхні погляди пройшлися моїм тілом, а в наступну мить обличчя співчутливо витягнулися.

- Ах! Ти поранена! – притисла долоні до вуст віщунка. – Дозволь тобі допомогти? – жінка спробувала ступити крок, проте я знову зупинила її.

- Ні. – Аламея завмерла. – Я впораюся. Мені потрібно два дні на відпочинок та наповнення резерву. Сподіваюся тоді ми з вами зустрінемося і про все поговоримо. – Глянула на Горація. Одразу зрозуміла, що саме його всі вважають головним та до його думки прислухаються.

- Шукай нас у Верхній палаті. – промовив він.

- Дякую. – кивнула у відповідь.

Останній погляд дістався Саркісу. Маг не сподобався мені з самого початку. І ось зараз, на його обличчі зійшлося багато емоцій, проте одна з них домінувала – це була злість. Помітивши, що я сконцентрувала на тому свій погляд, менталіст потупився та машинально опустив очі додолу. Хм... про що ж ти думаєш? Не лишнім було б перевірити.

Очевидно ми задалися одним і тим же питанням, адже в наступну мить моє тату ніби ударило струмом. Спроба ментального злому! Он як.

- Не раджу застосовувати на мені ментальну магію, інакше наші перемовини будуть набагато одіознішими. – промовила холодно та сурово. – Всього хорошого.