Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Відьмак. Володарка Озера 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

315
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відьмак. Володарка Озера" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 153
Перейти на сторінку:
я складу. Відмовтеся від того контракту, пане відьмаче. Не шукайте суккуба, облиште його в спокої. Нічого не говорячи про те ані панянкам, ані княгині. І, честю клянуся, ми, пани з Туссану, переб’ємо ціну панянок. Клянуся в тому нашою гідністю.

— Пропозиція, — холодно промовив Ґеральт, — і справді надто близька до зневаги.

— Пане Ґеральте, — Пальмерін де Лаунфаль мав обличчя суворе й серйозне. — Скажу вам, чому ми насмілилися на цю пропозицію. Була поголоска про вас, начебто ви вбиваєте винятково тих потвор, що є загрозою. Реальною загрозою. Не уявною, що береться від незнання чи упереджень. Тож дозвольте так вам сказати, що суккуб не загрожує й не шкодить нікому. Так, просто навідує людей у снах… Час від часу… І трохи мучить…

— Але винятково повнолітніх, — швидко додав Пейрак-Пейран.

— Дами з Туссану, — сказав Ґеральт, розглядаючись, — не були б раді, довідавшись про цю розмову. Як і княгиня.

— Ми абсолютно з вами погоджуємося, — пробурмотів Пальмерін де Лаунфаль. — Тактовність тут є умовою, для всіх бажаною. Не треба будити святенниць, які сплять.

— Відкрийте мені рахунок в одному з місцевих ґномських банків, — повільно й тихо промовив Ґеральт. — І здивуйте мене щедрістю. Попереджаю, що здивувати мене нелегко.

— Але ми намагатимемося, — гордо пообіцяв Пейрак-Пейран.

Вони обмінялися уклонами.

Повернувся Регіс, який, вочевидь, усе чув своїм вампірським слухом.

— Зараз, — сказав він без усмішки, — ти, вочевидь, також можеш стверджувати, що то був мимовільний рефлекс і неможливий для витлумачення імпульс. Але від відкритого банківського рахунку відкрутитися тобі буде непросто.

Ґеральт дивився кудись високо, ген над верхівками кипарисів.

— Хтозна, — сказав, — може, ми все-таки проведемо тут кілька днів. Якщо зважати на ребра Мільви, то, може, навіть і більше. Може, кілька тижнів? Тож не зашкодить, якщо на той час ми здобудемо фінансову незалежність.

* * *

— Так ось звідки в тебе рахунок у Чанфанеллі, — кивнув Рейнар де Буа-Френ. — Ну-ну. Якби княгиня про те довідалася, точно сталися б зміни на посадах, по-новому б розподілилися патенти. Ха, може, і мене б підвищили? Слово даю, аж шкода, що не маю задатків донощика. Розповідай тепер про славетну бесіду, на якій я так хотів бути присутній. Так прагнув бути там, пити та їсти! А послали мене на кордон, на сторожу, у холод і псячу заметіль. Ех, гопца-гопца-ой-ля, ти військова доля…

— Великому й галасливо обіцяному бенкету, — почав Ґеральт, — передували серйозні приготування. Треба було знайти Мільву, яка заховалася в стайнях, треба було переконати її, що від її участі в бенкеті залежить доля Цірі й на додачу мало не всього світу. Треба було мало не силою вдягнути її в сукню. Потім треба було добитися від Ангулеми обіцянки, що буде вона поводитися, як дама, і що особливо уникатиме слів «сука» й «дупа». Коли нарешті ми все те зробили й мали намір відпочити з вином, заявився камергер Ле Гофф, який пахнув глазур’ю й був надутий, наче свинський пухир.

* * *

— У поданих циркумстанціях мушу зазначити, — почав гугняво камергер Ле Гофф, — що за столом Її Милості немає місць останніх, тож ніхто місцем, призначеним йому за столом, почуватися ображеним не повинен. Утім, ми тут, у Туссані, пильно слідкуємо за виконанням давніх традицій і звичаїв, а згідно з тими звичаями…

— Пане, переходьте вже до справи.

— Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.

— Зрозуміло, — серйозно сказав відьмак. — Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.

— Пан віконт Юліан, — сказав камергер, задираючи ніс, — є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.

— Зрозуміло, — повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. — А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?

— Пояснив, — камергер відкашлявся, — тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.

— Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?

— Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того — пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу… Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині…

— Він, — відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, — є графом. Але про те ша! То таємниця.

— Розумію, — камергер мало не захлинувся від враження. — У поданих циркумстанціях… Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.

— Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, — обличчя Ґеральт мав кам’яне. — Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.

— Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її… гм… рицар начебто…

— Я зрозумів.

— Це добре. Ах, пане граф…

— Перепрошую? — здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.

— Нічого-нічого, — усміхнувся Ґеральт. — Просто розмовляємо собі.

— Ага, — кивнув Регіс. — Не знаю, чи пани зауважили… Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною… Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.

— І справді, — підтвердив без тіні здивування камергер Ле Гофф. — Таких гобеленів у Боклері чимало. Майстер, що його виткав, був справжнім майстром. Але страшенно багато пив. Як і будь-який митець.

* * *

— Нам час, — промовив відьмак, уникаючи погляду роззухвалених вином дівчат, які зиркали на нього з-за столу, за яким бавилися ворожінням. — Збираймося, Рейнаре. Платимо, сідаємо на коней і повертаємося в Боклер.

— Знаю, куди ти так поспішаєш, — вишкірився рицар. — Не бійся, чекає твоя зеленоока. Ледь-ледь північ пробило. Розповідай про учту.

— Розповім — і поїдемо.

— І поїдемо.

* * *

Вигляд встановленого гігантською підковою столу послідовно нагадував, що осінь минає й наближається зима. Серед згромаджених на мисках і тарілках дарів домінувала дичина у всіх можливих версіях і різновидах. Були там великі чверті кабанів, окороки та крижі оленів, різноманітні паштети, холодці та рожеві пласти м’яса, по-осінньому прикрашені грибами, журавлиною, сливовим повидлом і глодовим соусом. Було осіннє птаство: тетеруки, глухарі та фазани, декоративно подані з крилами та хвостами, були печені цесарки, перепілки та куріпки, чирки, бекаси, рябчики та дрозди. Були й

1 ... 21 22 23 ... 153
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Володарка Озера"