Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Кішечка радісно носилася стежками, заглиблюючись у прохолодні сутінки ельфійського саду. Над головою шуміли високі дерева з блакитним листям, яке виблискувало під променями західного сонця, а в повітрі витав тонкий аромат квітучих ліан. Вітерець приносив нові запахи — свіже листя, вологу від струмка, ледь відчутну гірчинку дикого хмелю.

І ось серед усього цього аромату вона вловила щось знайоме.

«О! Це ж мій… чоловік!» — вловила вона, затамувавши подих. «Цікаво, чим він займається?»

Бешкетниця в сріблясто-сірій шубці, швидко перебираючи лапками, підбігла до розлогого балкона великого кам’яного палацу. Його сірі стіни були обвиті квітучими лозами, вкритими розкішними пелюстками винно-червоного кольору, які повільно осипались на вітрі, мов краплі застиглого полум’я.

«Ого!» — тихо подумки присвиснула вона, поглянувши на масштаби будівлі. «Це тобі не мій скромний будиночок…»

На широкому балконі, викладеному сірим каменем, у шезлонгу відпочивав сам його Темність — генерал Аїрвел. Поруч із ним, мов тінь, стояв знайомий прислужник — той самий загадковий Фіс.

Віка-кішка тихо прокралася до кущів, розмістившись у затишному місці, звідки могла добре чути, але залишалася невидимою.

— Варто лише дати вказівку — і справа буде зроблена, — улесливо мовив Фіс.

Віка прийшла до середини розмови, тож зміст був не зовсім ясний. Але тиша, яка зависла після цієї репліки, видалася їй загрозливою.

— Гаразд, гаразд, — поспішив виправдатися Фіс. — Мені вдалося розговорити одного духа в замку. Та він мало що знав. У королівській родині не було магів. Але ходять чутки, що перша дружина короля — мати вашої теперішньої дружини — володіла магічним даром.

Настала тиша. Фіс, відчувши, як вона затягується, додав:

— Але це лише балачки. Ніхто не може підтвердити це з упевненістю. Навіть якщо її мати й мала здібності — не факт, що дочка успадкувала їх.

— Тоді як пояснити те, що ми бачили на перевірці? — холодно запитав Міхаель.

— Звідки мені знати? — відмахнувся Фіс. — Це все духи. Поговоріть із вашим чаклуном — хай той пояснить!

— Ти ж сам дух. От і поговори з духами! — насів Аїрвел, зберігаючи крижаний тон.

— Я — нежить, якщо ти забув! — обурено зиркнув Фіс. — А вони — духи світла. Їхня присутність для мене смертельна. Хочете, щоб я згорів, Повелителю?

— Ти й так мертвий, — з байдужістю кинув генерал.

— Міг би й не нагадувати, — пробурмотів Фіс і, образившись, відступив у темряву.

— У тебе, здається, не повинно бути емоцій, — іронічно додав Аїрвел, та потім дещо м’якше спитав: — Як вона?

— Ви про пані Жеолі? — єхидно перепитав Фіс, але побачивши погляд господаря, миттєво зібрався. — Людина після церемонії одразу повернулася додому, скинула з себе вбрання й завалилася спати, ніби й не було жодної перевірки.

Він розповідав це із задоволенням, смакуючи кожну деталь, ніби знущався з того, як байдуже нова дружина ставиться до своєї ролі. І навіть гарний одяг, подарований ельфами, злетів із неї, немов обридла шкаралупа.

— Її хтось відвідував? — так само рівно поцікавився Аїрвел.

— Ні. Нікого. Навіть служницю відіслала, — сказав Фіс, усміхаючись до власних думок. — Здається, ця дівчина живе безтурботно. Ех, мені б так — кинути все й просто насолоджуватись життям...

Фіс примружено поглянув на генерала:

— Вона вас зачепила, так? Тим, що не виявила до вас і краплі інтересу?

Він раптом розреготався, настільки заразливо, що Віка-кішка теж не стримала посмішки в кущах.

— Ця нахаба посміла підсипати мені снодійне! — сказав Міхаель, коли Фіс нарешті перестав сміятися. — Я впав, мов підкошений!

Фіс розсміявся ще дужче.

— Розвію тебе за вітром! — гримнув Володар. Тон його був серйозним.

— Не розвієте! — весело відповів Фіс. — Хто ж тоді приноситиме вам найсвіжіші новини?

Генерал лише презирливо хмикнув. Фіс швидко став серйозним і додав:

— Здається мені, ваша Темність, що ця дівчина щойно вліпила вам пощочину. І ще яку!

Аїрвел не відреагував, лише спрямував погляд у далечінь. Віка зрозуміла з тону розмови: ці двоє колись були друзями. І, попри смерть Фіса, ця дружба не зникла — лише змінила форму.

«Загадковий цей Тінь… Цікаво, як ельф став нежиттю?» — промайнуло у Вікиній свідомості.

— Сьогодні я навідаюся до дружини. Розпорядися, щоб усе було готове, — наказав генерал.

— Слухаюсь, пане, — стримано відповів Фіс. Їхня розмова знову повернулася в межі господарської субординації.

— Побачимо, що вона вигадала цього разу… — мовив Міхаель, і в його голосі прозвучала загадка.

Добре, що Віка не бачила його усмішки — бо та могла б змусити її здригнутись.

Сіра кішка, стріпнувши вушками, розвернулася і хутко помчала геть, залишаючи за собою лише ледь чутний шелест у траві. Вона дізналася все, що їй було потрібно. Тепер настав час діяти.

«Атож, вирішив навідатися! — обурено думала вона дорогою. — А ти мене спитав, чи хочу я тебе бачити?»

Віка-кішка стрімко бігла стежками ельфійського саду. Її лапки ледь торкалися землі, покритої м’якою моховинкою. Над нею гойдалося сріблясте листя, переливаючись у сутінковому світлі. Повітря було напоєне ароматами стиглих ягід і квітучих нічних рослин, і ця волога, жива тиша тільки підкреслювала напруження в її грудях.

У голові крутилися думки — вона гарячково шукала способу уникнути близькості з вухатим чоловіком, який раптом вирішив зіграти роль чоловіка.

Та раптом… щось різко змінилося. Здавалося, її підхопив порив вітру. Віка злетіла вгору — і… опинилася віч-на-віч із холодним, спокійним обличчям Темного короля.

Її тримали за загривок — підняту в повітря, як неслухняне кошеня. Вона звисала, наче здута кулька, і лише хвіст нервово смикався з боку в бік.

«Звідки?! — жахнулася вона. — Як він так швидко опинився внизу? Та ще й випередив мене?»