Читати книгу - "Танок з драконами"

— Коли вже, Снігу-воєводо, я діждуся од тебе такої відповіді, щоб мені сподобалася? — пробурчав король.

— Я сподівався, пане королю, що вам подобається правда. Ваші люди кличуть Валу принцесою, та для вільного народу вона лише сестра покійної дружини їхнього короля. Змусьте її побратися з чоловіком, якого вона не хоче — і вона переріже небораці горло першої ж шлюбної ночі. Але навіть якби вона й визнала свого чоловіка, те ще не значить, що за нею підуть дичаки. І за вами теж. Єдина людина, котра може прив’язати їх до вашої справи — Манс Розбишака.

— Та знаю, — похнюпився Станіс. — Я з ним балакав багато годин поспіль. Про нашого справжнього ворога він знає чимало, та й сам чолов’яга хитромудрий, годі казати. Але навіть зрікшись королівського титулу, він лишиться кривоприсяжцем. Дозволь одному втікачеві з Варти жити — заохотиш інших тікати. Ні, закон має бути викуваний з заліза, а не зліплений з кулеші. Манса Розбишаку треба позбавити життя — за всіма законами Семицарства.

— Закон Семицарства кінчається на Стіні, ваша милосте. Ви можете скористатися Мансом задля своєї користі.

— І скористаюся: спалю його, щоб північ бачила, як я чиню з перебіжчиками та зрадниками. Для проводу над дичаками я маю інших людей. І не забувай — ще я маю сина Розбишаки. Щойно батько помре, його вилупок стане Королем-за-Стіною.

— Ваша милість помиляються.

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала йому Ігритта. Але відтоді він дещо дізнався.

— Немовля — не більший принц, ніж Вала — принцеса. Королем-за-Стіною не стають тому, що ним був твій батько.

— І то добре, — кивнув Станіс, — бо інших королів на Вестеросі я не потерплю. Ти підписав привілей?

— Ні, ваша милосте. — «Ось починається.» Джон стиснув обпечені пальці, розтиснув їх знову. — Ви просите забагато.

— Прошу? Я просив тебе стати князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі. А замки я вимагаю!

— Ми віддали вам Ніч-Кром.

— Щури й руїни! То жмикрутський подарунок, який геть нічого не коштує дарувальникові. Твій власний будівничий Ярвик сказав, що в ньому можна буде так-сяк жити лише за півроку робіт.

— Інші замки не в кращому стані.

— Сам знаю. Але байдуже. Маємо те, що маємо. Уздовж Стіни стоїть дев’ятнадцять замків чи городців, а людей ти маєш лише у трьох із них. Я ж хочу поставити залогу в кожному ще до кінця сього року.

— Проти цього я заперечень не маю, пане королю. Але подейкують, що ви хочете віддати ті замки у володіння вашому панству та лицарству — тримати від вашої милості за службу та покору.

— Від королів чекають щедрості до вірних слуг та прихильників. Невже князь Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів та князів покинули на півдні багаті землі та міцні замки. Гадаєш, їхня вірність має лишитися без нагороди?

— Якщо ваша милість бажають втратити усіх значкових панів мого вельможного батька, то немає способу надійнішого, ніж роздавати північні замки південному панству.

— Як це я можу втратити прихильників, котрих і не мав? А чи не пригадаєш: я вже намагався віддати Зимосіч уродженцю півночі. Такому собі синові Едарда Старка. Але він кинув мій дарунок мені ж у обличчя.

Ображений Станіс Баратеон нагадував вовкодава з кісткою: свою образу він прогризав наскрізь і розтрощував на дрібні скалки.

— За спадковим правом Зимосіч має відійти моїй сестрі Сансі.

— Тобто пані Ланістер? Прагнеш побачити, як Біс усядеться дупою на княжий престол твого батька? Е ні, Снігу-воєводо, даю тобі слово: цього не станеться, поки я живу на світі.

Джон не став далі підштовхувати розмову в цей бік.

— Дехто каже, що ваша милість хочуть жалувати землі та замки Торохкалові та магнарові теннів.

— Хто це тобі сказав?

Плітки ходили усім замком Чорним, і вже не один день.

— Коли вам ласка знати, я це почув від Йолі.

— Йолі? Це ще хто така?

— Годувальниця, — відповіла пані Мелісандра. — Ваша милість дали їй право вільно ходити замком.

— Та не вільно чутки розносити! Нам потрібні її груди, а не довгий язик. Хай дає більше молока і менше пліткує.

— Так, у замку Чорному зайві роти ні до чого, — погодився Джон. — Тому я відсилаю Йолю на південь, наступним кораблем, що вийде зі Східної Варти.

Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї.

— Йоля годує грудьми і Даллиного сина, і свого власного. Жорстоко з боку пана воєводи розлучати нашого малого принцика з його молочним братом.

«Обережніше, обережніше. Рухайся поволі.»

— Але ж спільного між ними — лише молоко, що їх живить. Син Йолі більший, здоровіший та міцніший. Він хвицяє принца, щипає його, відштовхує від грудей. Адже його батьком був Крастер — жорстокий та жадібний чолов’яга, а кров завжди дається взнаки.

В короля на обличчі з’явилося замішання.

— Але ж годувальниця — начебто дочка Крастера?

— І дружина, і дочка, з ласки вашої милості. Крастер одружувався зі своїми доньками. Йолин син — плід їхнього союзу.

— Її дитину народжено від її ж власного батька?! — Судячи з голосу, Станіс був уражений до глибини душі. — Тоді й справді варто швидше її здихатися. Я не потерплю серед нас таких жахливих виродків. Тут не Король-Берег.

— Я можу знайти іншу годувальницю. Якщо така не знайдеться серед дичаків, надішлю спитатися серед верховинних родів. А тим часом, з ласки вашої милості, хлопчика можна годувати козячим молоком.

— Вбога страва для принца… та все ж краща, ніж молоко хвойди. — Станіс затарабанив пальцями по мапі. — Повертаючись до питання про замки…

— Ваша милосте, — відповів Джон з холодною чемністю, — я оселив у себе ваших людей і нагодував їх за тяжку ціну для наших зимових запасів. Я вдягнув їх, щоб не потерпали від холоду.

Але Станісові того було мало.

— Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ.

Джон не зважив на докори короля.

— Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то