Читати книгу - "Напівдикий"

— І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок».

— Не кожну настоянку треба пити.

Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу.

— А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля?

— Так, — Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: — Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати.

— Я вчуся.

— Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців.

— Я ще не погодився долучитися.

— Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати — але здійснити це можливо.

— Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн.

— Домовилися.

Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір.

Я кажу їй:

— Дозволь мені подумати до ранку.

— Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, — кличе вона, — принеси-но нічний димок.

Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник.

— Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову.

Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає.

Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу:

— Волію все таки спати назовні.

— Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.

Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже:

— Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, — він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. — Просто дихай цим, як свіжим повітрям.

Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму.

— Натане, — каже Габріель, — ти так і не розповів мені про свій Дар.

Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом.

— З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити?

Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами:

— Чи ти колись уживав цю штуку?

— Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, — він підходить до мене і глибоко вдихає випари. — На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху.

— Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців?

— Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші.

Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить — усе ж таки це зілля, наркотик.

Відчиняю вікно й сідаю на підвіконні.

— Я спатиму надворі.

Габріель накриває миску рушником. Полум’я легенько шипить і гасне. Він каже:

— Мені здається, зараз нам не треба надто перейматися вступом у Альянс. Меркурія значно небезпечніша. Вона не дурна, Натане. Вона смертоносна.

— Якщо ми все ретельно сплануємо, матимемо шанс. Якщо ж це виявиться занадто ризикованим, не будемо цього робити.

— Скільки б не планувати, все одно щось може піти не так. Прочитай будь-яку книгу з історії.

— Ти ж знаєш, що я не вмію читати.

Більше немає про що говорити, тож я вилажу з вікна і прямую до озера. Мушу поплавати, відчути, чи не втратив зв’язок зі своїм Даром, і ще, мабуть, трохи поспати. Не треба надто багато розмірковувати про те, що запропонувала Ван. Я знаю, що в мене насправді немає іншого вибору. Це моя єдина нагода врятувати Анналізу й допомогти Габріелю повернути свій Дар. Мушу зробити все, щоб цей план спрацював.

Дощ

Пізніше цієї ночі. Я плаваю. Усе довкола здається сірим. Мрячно й задушливо. Місяця майже не видно. Обриси далеких темних гір ледь можна розрізнити на тлі почорнілого неба. Вода в озері також здається чорною. Смолянистою.

Лежу горілиць на воді й дивлюся в небо. Здається, скоро буде дощ. Починає сильніше дмухати вітер, і тоді стається декілька речей. Я натрапляю на ділянку холоднішої води; чутно різке каркання крука, мене в обличчя вдаряє хвиля, а вода потрапляє мені в очі й ніздрі. Я замружуюся. Замість мороку бачу ліс понад своєю печерою і знаю, що десь тут є Кірен. Не можу його побачити, він невидимий, але я чую його запах, відчуваю його самого і смак його крові. Моя нога пече вогнем, із неї стирчить ніж. Я вгризаюся щелепами в Кірена, і він з’являється, а мої очі повняться чорною смолянистою рідиною; кров з його горлянки струменіє мені в ніздрі. Кірен востаннє скрикує, неначе крук, а потім затихає. Це видіння триває кілька секунд, але воно надзвичайно чітке. І це не сон: це мій спомин.

Пізніше я сиджу біля багаття, яке розпалив на березі озера, й ніяк не годен зігрітися. Починає накрапати, але я нікуди не йду,