Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Мо щоночі мучився від гарячки й кепсько спав, і саме тоді Реза вперше поїхала на Роксанин хутір. На службі у Мортоли вона й сама часто була змушена збирати рослини, але тільки вбивчі. Роксана навчила її шукати їхніх цілющих сестер, показала, які трави допомагають від безсоння, яке коріння — від болю давньої рани, і сказала, що в її світі, якщо доводиться збирати щось між корінням дерев, краще вилити туди чашку молока або розбити яйце, бо тільки так можна власкавити ельфів, які живуть там. Чимало рослин мали такий незвичайний запах, що Резі аж у голові паморочилось. Інші рослини вона часто бачила в саду Елінор, не здогадуючись, яка сила чаїться в їхніх непоказних стеблах і листках. Отож Реза навчилася виразніше бачити Чорнильний світ, що став її власним, і пригадала слова, які давно казав Мо: «А ти не думаєш, що інколи треба читати оповідки, в яких усе трохи по-іншому, ніж у нашому світі? Краще ніщо не навчає запитувати, чому дерева зелені, а не червоні, і чому людина має тільки п’ять, а не шість пальців».

Роксана, звичайно, знала, щó допомагає від нудоти. Вона пояснила Резі, які трави стануть їй у пригоді згодом, щоб не бракувало молока. На хутір приїхав Феноліо. Реза, не здогадуючись, запитувала себе, звідки походить те нечисте сумління, що немов висіло на зморшкуватому обличчі старого як одна з Батистових масок, які зображували нещастя. А потім побачила Фарида й Меґі і страх на доньчиному обличчі.

Роксана обняла її, поки Феноліо здушеним голосом розповідав, що сталося. Реза не знала, що їй треба відчувати. Страх? Розпач? Гнів? Саме його вона й відчула передусім: гнів, що Мо виявився такий легковажний.

— Як ти могла пустити його? — дорікнула вона Меґі так гостро, що Здоровань аж здригнувся.

Слова вихопилися, перше ніж вона встигла пошкодувати про них. Але гнів лишився, гнів на те, що Мо поїхав до замку, хоч і знав про небезпеку, гнів, що він учинив це потай від неї. Він не сказав їй жодного слова про свій намір, зате взяв із собою доньку.

Реза заридала, і Роксана погладила її по голові. То були сльози гніву, сльози страху. Їй було так прикро, що вона відчуває страх. Страх перед Роксаниним болем.

Зрадливий знак

— Ви хочете покласти край жорстокості? — запитала вона. — А пожадливості та всьому іншому? Я не вірю, що вам це під силу. Ви дуже розумні, але цього не можете, ні.

Мервін Пік. Ґорменґаст. Книга I. Молодий Тит

На нього чекала в’язниця, що ж іще. А потім? Мо надто добре пам’ятав про смерть, яку пообіцяв йому Змієголов. «Ти вмиратимеш не день і не два, а багато днів і ночей». Безстрашність, що так надійно супроводила його в останні тижні, і холодний спокій, сформований під впливом ненависті й білих жінок, зникли, неначе не було їх ніколи. Мо, відколи побачився з білими жінками, смерті не боявся. Вона видавалася чимось близьким, інколи навіть жаданим. А от повільне вмирання — річ зовсім інша, але ще більше Мо боявся ув’язнення. Він дуже добре пам’ятав розпач, що чекав на нього за ґратами, і тишу, в якій навіть власний віддих видається болісно гучним, завдає мук кожна думка і щогодини виникає спокуса просто битися головою об мур, аж поки зрештою вже нічого не чутимеш і не відчуватимеш.

Після ув’язнення в тюремній башті Сутінкового замку Мо терпіти не міг зачинених вікон і дверей. Меґі, здається, позбулася звички замикатися, наче бабка старих крил і покривів тіла, а Реза була змушена пристосовуватися до Мо, тож коли кого-небудь із них будив серед ночі страх, вони могли заснути тільки в обіймах одне одного.

Ні, благаю, тільки не в’язниця.

Якою легкою була б боротьба, якби людина завжди замість в’язниці могла обирати смерть.

Можливо, десь у темному коридорі, далеко від інших вартових, він міг би вирвати меч у котрогось солдата. Вони стояли всюди, з гербом Миршавця на грудях. Мо був змушений стискати кулаки, щоб пальці не взялися одразу виконувати те, що спадало на думку. Ще ні, Мортимере! Ще одні сходи, запалені смолоскипи обабіч. Звичайно, його ведуть униз, у нутрощі замку. Високо вгорі або глибоко внизу — в’язниці будують саме там. Реза розповідала йому про в’язницю в Сутінковому замку, розміщену так глибоко в надрах гори, що їй часто здавалося, ніби вона не може дихати. І все-таки солдати не штовхали й не били його, як там. Може, будуть люб’язніші й під час тортур і четвертування?

Вони спускалися глибше і глибше, сходинка за сходинкою. Один попереду, два позаду, він відчував на потилиці їхній віддих. Тепер. Мортимере, спробуй! Їх лише троє! Їхні обличчя такі юні, ще дитячі, безбороді, перелякані під напускною жорстокістю. Відколи тут дозволяють дітям гратися в солдатів? Такі солдати найкращі, вони ще вважають себе за безсмертних.

Тільки троє. Але вони кричатимуть, навіть якщо вбити їх швидко, і прикличуть інших.

Сходи закінчилися перед дверима. Солдат попереду відчинив їх. Тепер! Чого ти чекаєш? Пальці Мо випросталися, приготувалися. Серце закалатало ще швидше, ніби хотіло задати йому ритм.

— Сойко! — обернувся до нього солдат. Уклонився і, збентежившись, звільнив йому прохід. Мо приголомшено дивився на двох інших солдатів. Подив, страх, повага. Та сама суміш, яку він бачив так часто, але породжена не його вчинками, а словами Феноліо. Вагаючись, він ступив у відчинені двері й тільки тоді зрозумів, куди його привели.

Склеп омбрійських князів. О так, про нього Мо теж читав. Феноліо знайшов гарні слова для цього притулку мертвих, слова, які звучали так, ніби старий і сам мріяв, щоб його коли-небудь поховали там. Але згадок про пишний саркофаг у книжці Феноліо не було. Коло ніг Козимо горіли свічки, жовті, як мед. Їхні пахощі підсолоджували повітря, а кам’яне зображення Козимо, лежачи на гіпсових трояндах, усміхалося, ніби йому снилося гарне сновиддя.

Поряд із саркофагом, немов змагаючись із його витонченістю, стояла пряма, як свічка, молода, вбрана в чорне жінка з туго стягненими на потилиці косами.

Солдати вклонилися їй і назвали її ім’я.

Віоланта. Донька Змієголова. Її ще й досі називали Бридкою, хоча родимка, яка стала причиною такого прізвиська, була лише тінню на її щоці, — мабуть,