Читати книгу - "Чорнильне серце"

— І все ж її вкрали, думаю, не тільки через те, що вона цінна, — промурмотіла Меґі.

— Не тільки через те? — Елінор засміялася. — Господи, ти таки справжня донька свого батька. Мортимер теж не міг уявити собі, що хтось може піти на ганебний вчинок задля грошей. Не міг уявити тільки тому, що для нього самого гроші ніякої цінності не становлять. Ти бодай уявляєш собі, скільки взагалі може коштувати книжка?

Меґі сердито глипнула на тітку.

— Уявляю. І все ж таки мені здається, що причина тут інша.

— А я думаю, саме ця. І так само подумав би й Шерлок Голмс. Чи випадало тобі читати книжки про нього? Це так чудово! Особливо в дощові дні. — Елінор узулася в черевики. (Як на таку дебелу жінку, ноги вона мала навдивовижу маленькі.)

— Мабуть, у ній схована якась таємниця, — пробурмотіла Меґі, замислено проводячи рукою по сторінці, густо всіяній літерами.

— A-а, ти маєш на увазі щось на зразок невидимого послання, написаного цитриновим соком, або карти закопаного скарбу, замаскованої під одну з картинок!

У голосі Елінор лунала така насмішка, що цієї миті Меґі залюбки скрутила б тітці її короткі в’язи.

— А чом би й ні? — Дівчинка згорнула книжку й узяла її під пахву. — А то навіщо ж вони забрали з собою Мо? Вистачило б і самої книжки.

Елінор стенула плечима.

«Ну, звісно, адже вона не зізнається, що такого навіть не припускала, — зневажливо подумала Меґі. — Просто вона хоче, щоб правда завжди була на її боці».

Елінор подивилася на неї так, немовби почула її думки, й сказала:

— Знаєш що? А прочитай-но цю книжку сама. Може, знайдеш у ній щось таке, що самої історії не стосується. Тут кілька зайвих слів, там кілька непотрібних літер… І ось уже й маєш таємне послання. Підказка, де знайти скарб. Хто знає, коли повернеться твій батько, а тобі ж однак доведеться якось гаяти час.

Відповісти Меґі не встигла: Елінор саме нахилилася, щоб узяти з килима біля ліжка якийсь папірець. То був прощальний лист Меґі — певно, вона впустила його, коли побачила в тітчиних руках книжку.

— Це що таке?! — запитала Елінор, прочитавши листа й поморщивши лоба. — Надумала шукати батька? І де саме, скажи на ласку? Ніколи б не подумала, що ти така божевільна!

Меґі притисла до себе «Чорнильне серце» й відповіла:

— А хто ж його шукатиме, як не я? — Губи в неї тремтіли.

— Ну, коли так, тоді шукатимемо разом! — різко кинула Елінор. — Тільки спершу трохи зачекаємо: він, може, скоро повернеться й сам. Чи ти гадаєш, батько дуже зрадіє, коли прийде сюди, а тебе немає — зникла, подалася шукати його в цьому величезному, безмежному світі?

Меґі похитала головою. Килим поплив у неї перед очима, по щоці покотилася сльоза.

— Ну, тоді домовилися, — пробурмотіла тітка, подаючи Меґі носову хустинку. — Утри носа й підемо нарешті снідати.

Тітка не випускала Меґі з дому, поки та не запхала в себе бутерброда й не випила склянку молока.

— Сніданок важливіший за обід і вечерю, — заявила Елінор, намащуючи собі вже третього бутерброда. — А крім того, я не хочу, щоб ти, як повернеться батько, сказала йому, буцімто я морила тебе голодом. Як оту козу в казці, пригадуєш?

Меґі проковтнула відповідь, що так і крутилася в неї на язиці, разом з останнім шматком бутерброда й, схопивши книжку, подалася надвір.

Лігвище лева

Ось послухайте. (Дорослих прошу цей абзац не читати.) Я не кажу, що ця книжка завершується трагічно. Я ще на самому початку заявив, що це моя улюблена книжка. Але тепер у ній починають діятися всілякі капості.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Меґі сіла на лавку за будинком, поряд з якою все ще стриміли обгорілі смолоскипи Вогнерукого. Ніколи ще вона так довго не вагалася, перше ніж розгорнути книжку. Меґі боялася того, що в цій книжці могло на неї чекати. Це було зовсім не знайоме відчуття. Досі вона ніколи не мала страху перед тим, про що їй розповість книжка. Навпаки, здебільшого їй так нетерпеливилося пірнути в невідомий, ще не бачений світ, що вона бралася читати саме тоді, коли робити це було геть не варто. Нерідко й вона, й Мо читали просто за сніданком, і не раз траплялося так, що через це батько надто пізно відвозив її до школи. Іноді Меґі читала книжку й під партою, на автобусній зупинці, в гостях у родичів, а пізнього вечора — під ковдрою в ліжку, поки Мо стягував з неї ковдру, погрожуючи забрати з її кімнати всі книжки, щоб вона нарешті як слід виспалася. Своєї погрози він, звичайно, ніколи б не виконав і знав, що про це знає й вона, але після таких попереджень Меґі кілька днів годині о дев’ятій усе ж таки ховала книжку під подушку, щоб та оповідала їй свою історію на вухо ві сні й щоб Мо відчував себе справжнім батьком.

Однак цю книжку під подушку вона не сховала б — зі страху перед тим, що книжка могла б нашептати їй на вухо. Усі біди, які сталися за останні три дні, вийшли, здавалося, з її сторінок, і хтозна, може, це була лише бліда тінь того, що на Меґі очікувало у книжці далі.

І все ж таки вона мусила читати. Де ж іще розпочинати пошуки Мо? Елінор мала рацію: шукати навмання немає сенсу. Треба спробувати знайти батькові сліди між рядками «Чорнильного серця».

Та щойно Меґі розгорнула першу сторінку, як позаду почулися чиїсь кроки.

— Якщо ти й далі сидітимеш на такому палючому сонці, то дістанеш сонячний удар, — промовив знайомий голос.

Меґі обернулася.

Вогнерукий уклонився їй. Певна річ, він, як завжди, усміхався.

— Ого, погляньте, оце так сюрприз! — сказав він, зазираючи через її плече у розгорнену книжку. — Виходить, вона ще тут. Вона в тебе!

Меґі розгублено дивилася в його порубцьоване обличчя. Як він може стояти ось так поруч, вдаючи, ніби нічого не сталося?

— Де ти був? — нарешті накинулась дівчинка на Вогнерукого. — Хіба вони тебе не забрали? А де Мо? Куди вони його повезли? — Язик не встигав повертатися їй у роті, так