Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пентаграма 📚 - Українською

Читати книгу - "Пентаграма"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пентаграма" автора Ю. Несбе. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 98
Перейти на сторінку:
в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.

– Можливо, в наступному житті, – шепнула вона.

Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка – спортивний японський автомобіль.

– Щоб тебе… – тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.

Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.

– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?

– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.

– Це маячня, – сказав Харрі.

– Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.

– Злочинець, – поправив Харрі.

– Чи злочинниця.

Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.

– Залізай, Харрі. Треба поговорити.

Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.

– Подумав? – Волер притишив звук у магнітолі.

– Так, подумав, – відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.

– І який же правильний висновок ти зробив?

– Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. – Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. – Солідна річ. Скажи… – Харрі зосередився на дикції. – Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?

Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:

– Харрі, я не розумію, про що ти.

– Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, поспішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.

– Харрі, ти п’яний.

– Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?

Волер мовчав.

Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.

– Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.

Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.

– Добре, – тихо сказав Волер. – Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.

– Плював я на прикрощі.

– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.

Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.

– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.

– Гм?

Волер зітхнув і розплющив очі:

– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?

– Тільки цим і займаюся.

– Який у тебе перший спогад, Харрі?

– Спогад про що?

– Наприклад, мій, – не звернув на запитання уваги Волер, – це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. – Він погладив кермо. – Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?

Харрі знизав плечима:

– Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.

– А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син – мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки – німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.

– А сенс у цієї розповіді є? – запитав

1 ... 21 22 23 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пентаграма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пентаграма"