Книги Українською Мовою » 💛 Поезія » Волонтери. Мобілізація добра 📚 - Українською

Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

398
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Волонтери. Мобілізація добра" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: 💛 Поезія / 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 33
Перейти на сторінку:
і, курячи у кватирку, переповіла їй вчорашню нашу пригоду. Вона майже ніяк не зреагувала, тільки підтвердила, що багато з того, що збирають волонтери, місцеві продають на базарах, як і продавали речі зі збитого літака. Але зауважила вона це без емоцій, а от з імені Святослав хихотіла довго — таке воно було їй дивне і незвичне. «Ето што же, человек всю жизнь прославляет празнікі?!» А потім раптом почала переповідати, що у них у школі був волонтер корпусу миру Енді, який викладав їм англійську. Він розповідав, що е багато програм, за якими можна поїхати допомагати дітям у Камбоджі або ще в багатьох страшних локаціях світу, але він подумав, що краще вибрати щось спокійніше. Наступного дня його евакуювали. Вона ж вирішила, що, коли їй виповниться вісімнадцять, поїде за якоюсь із таких програм, щоб звалити хоч кудись. І правильно, подумала я, бо що таке відчуття своєї землі — розмальована на домашнє завдання з географії контурна карта? Картонна хатка з книжки над головою? Контора з експлуатації громадян чи рідна конура — як довго ти за неї, за цю землю, зможеш не спати, слухаючи за вікнами вуличні бої? Я подумки гортала свій атлас світу і думала, куди б хотіла сама. Я відчувала, як свербить мій мозок, а з лялечок гусені в животі несміливо випорпуються і розправляють крила барвисті метелики.

Раптом Альбіна підійшла до серванту і взяла їжачка:

— На, віднесеш у госпіталь.

— Та ну, це ж тобі, мабуть, хтось подарував?

— Ніхто всьо равно уже нікаво не ждьот.

— Тобто?

— Не важна. Бєрі.

Альбіна примружилася і затягнулася кутиком перламутрових губ, з виразом обличчя, який вміють тримати тільки такі дівчата. Російський прикметник «надменно» підходить для нього найкраще. Вона ніби демонструвала всім розпис на своїх нігтях, у який вкладала весь справжній художній талант, який у неї дійсно був, просто нігті були її писанками, її культурним продуктом.

— Знаєш, це все не так уж і страшно, у мене дєдушка був фронтовик, то у нього в залисній книжці до імен постійно були приставки, типу «без ног», дитиною я з цього сміялася. Тепер не смішно, але коли привикнеш, розумієш, що не так уже й страшно. Дєдушкіни друзья цілі жизні так прожили, і нічєво.

А наступного дня Альбіна сама підійшла чомусь до Христі і попросила:

— Слушай, давай після уроків сходім в госпіталь. У мене є лєзвія. Казали, там хлопців побрить нада. Я вмію, я брата брила всегда, коли ішов.

Христя остовпіла, куди ішов — перепитувати не стала, а тоді із зусиллям усміхнулася. Я хотіла сказати, що у мене репетитор, але вимазуватися не було шансів, бо Христя ж знала усіх- ні розклади. Тож я подумала, що голити молодих хлопців мало би бути за відчуттям схоже на миття посуду — миттєво бачиш результат, і людська подоба у тебе під руками, а отже, і подоба Божа стає не такою страшною. І хоча фраза «Ти що, мати Тереза?» зазвичай несе в собі більше іронії, ніж поваги, долаючи відразу до ближнього, ми менше цього ближнього боїмося...

— Добре, я теж куплю бритви. А Свят твій — боягуз, так і не пірнув, — додала пошепки я.

Ірен Роздобудько

Смайлик в кінці тунелю

...Вона взяла каску, покрутила в руках і попросила, аби її сфотографували.

Тонка шия напружилась. Каска була важка— певно, не така, якою її уявляла.

Але вона посміхнулася в камеру і «зробила очі» — ну, такі, які мають бути в людини, котра примірила каску. Зняла. Віддала назад. Мені.

Я ніколи не примірю каску...

Я ніколи не надягну броник.

Ніколи не сфотографуюсь із гвером у руках. Я нахиляю голову, коли хлопці знімають мобільниками, як я відчиняю дверцята джипу, — а звідти видно, що він впакований «за повною програмою». Навіть шахи привезла.

— Країна мас знати своїх героїв! — жартують вони, а дехто додає:

— Гюльчатай, відкрий личко!

І ми сміємось. Тепер я знаю, що таке сміх — на передовій. Чого він вартий...

А потім ми розвантажуємо джип.

Там — різне. Навіть — дрібне, як ці шахи.

А знаєте, що вражає найбільше і до чого не можу звикнути?

ВОНИ НАМ ДЯКУЮТЬ! Вони — нам!

Навіть за шахи... За книжки... За листи...

Я — комаха у порівнянні з іншими. Моє завдання (щоправда, ніхто мені його не давав!) — одяг, ліки, їжа, сигарети, листи, шкарпетки, білизна. Броники і гельми, тобто каски. Якщо грошей достатньо — ще й берці. Ті, що по дві або дві з половиною тисяч...

Оптичні приціли — по сто сорок п’ять «зелених» за штуку.

Триста шістдесят штук хімічних горілок — на дві з половиною тисячі гривень.

Харчові каністри (по сто дев’ятнадцять гривень), взяла поки що шість штук.

Тактичні ноші — рівно три тисячі...

Паяльні горілки, оптика, обладнання для охоронної системи периметра...

На рахунку лишилося не більше двох тисяч.

Аврал!

Згодна, панове: я стала нудною. В місті зі мною немає про що погомоніти нормальним людям.

Уявіть собі розмову — навіть цілу дискусію! — про те, що краще: шкарпетки чи онучі?

Я — за онучі! Хоча бачила їх тільки в кіно... Чому за них? Ну як же! По-перше, шкарпетки мають розмір! А онучі — ні. Шкарпетки протираються на п’ятах. Онучі можна повернути іншим кінцем — і вони знову служать!

Шкарпетки — в один шар, онучі можна намотати і двома, якщо взуття дозволяє, і тканину можна дібрати — з кожного метра вийде по дві. Чи навіть — чотири.

Я ще не знаю.

Ніколи не нарізала онучі...

Ну, так, каже Людка, згодна, але ж це — не сучасно, це дідівський метод, проминулий день.

Так, згоджуюсь я, але один фіг — аби тепло і зручно!

— Так що, берем чи ні? — каже Людка.

І ми берем... шкарпетки. Дві партії.

Все ж таки хлопці можуть не зрозуміти такої практичності. Дехто ж тут носив навіть не славнозвісні «житомирські» по дванадцять гривень за пару, а фірмові — «адидас» із лейблою... Як таким онучі роздавати? А як вони їх намотувати будуть? Хто навчить? Адже це ціла наука.

А багато хто з «моїх» — не військові. Дехто навіть від армії «косив» у мирні часи.

Поставила б тут смайлик. Але до компа не скоро доберуся. Та й часу немає.

І бажання балакати — в Мережу, Теми у мене не цікаві.

От, скажімо, флісова білизна...

В магазинах — від чотирьохсот до дев’ятисот гривень за комплект. Якість — така собі. Імпорт. Не на війну розрахована. Я її і «на зуб», і на «нюх» випробовувала. Навіть сірником підпалювала — горить, зараза, швидко,

А наші дівчата самі шиють — рядочок в рядочок, щоби шов не тиснув. І ріс обирають такий, що

1 ... 21 22 23 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волонтери. Мобілізація добра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волонтери. Мобілізація добра"