Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Я вже вам сказав, що тримати себе в руках умію, — нарешті озвався він. — Ну гаразд. Безперечного алібі на вечір двадцятого листопада я не маю. На ваше запитання я відповів, а тепер хочу запитати вас. Якої допомоги ви сподіваєтесь від міс Хінклі?

Вулф кивнув головою:

— Запитання розумне й доречне. Міс Хінклі, ви, певна річ, ладні мені допомогти, а то б сюди не прийшли. Щойно я висунув гіпотезу, згідно з якою винен містер Ярмек. А тепер я зроблю це саме й щодо містера Квейла. Це дуже просто. Мільйони чоловіків убивали інших чоловіків через жінку — їй на зло або щоб усунути суперника чи здобути її серце. Міс Хінклі, якщо вашого нареченого вбив містер Квейл, чи хочете ви, щоб його викрили?

Дівчина сплеснула в долоні й опустила руки на коліна:

— Але ж це безглуздо!

— Аж ніяк. Сім'ї та друзям убивці таке звинувачення здається безглуздим, але ж через це воно безглуздим не стає. Я ні в чому не звинувачую містера Квейла, а тільки розглядаю різні версії. Ви маєте підстави гадати, що ваші заручини з містером Елтхаузом не подобалися містерові Квейлу?

— Ви марно сподіваєтесь, що я відповідатиму на це запитання!

— А я відповім! — вигукнув Квейл. — Так, мені ці заручини не подобались.

— Невже? І з якої ж речі? Він що — порушив чиїсь права?

— Щодо прав, то я не можу нічого сказати, Я просив міс Хінклі вийти за мене заміж. І думав… Я сподівався, що вона згодиться.

— І вона згодилась?

— Не поспішайте, Вулфе, — втрутився адвокат. — Ви згадали про порушення прав. Мені здається, ви самі зараз порушуєте чужі права. Я прийшов сюди на прохання мого клієнта містера Елтхауза і не можу виступати від імені міс Хінклі та містера Квейла, однак вважаю, що ви дозволяєте собі зайве. Ваша репутація мені відома, я знаю, що ви не якийсь там крутій, і не сумніваюсь у вашій bona fides[5], поки не маю для цього підстав. Але як адвокат мушу сказати: ви перебираєте міру. Чи, може, я чогось не розумію. Містер Елтхауз, його дружина і я, їхній адвокат, — всі ми, звичайно, хочемо, щоб справедливість перемогла. Та коли ви дістали серйозні відомості, які доводять вину ФБР, то навіщо влаштовувати оце судилище?

— Я гадаю, що все пояснив.

— Ваше пояснення — це тільки характеристика становища або інструкція поводитись обережно. Але воно не може бути підставою для такого допиту. Чого доброго, ви ще й мені поставите запитання, чи не застукав мене Мор-ріс, коли я намагався скоїти кримінальний злочин.

— А він часом вас не застукав?

— Я не маю наміру грати роль у вашій комедії! Повторюю: ви дозволяєте собі зайве.

— Тоді я себе стримаю. А от щодо обережності заперечувати не буду. А зараз я хочу поставити банальне запитання, що постає в кожному випадку з насильницькою смертю: якщо Морріса Елтхауза вбили не агенти ФБР, то хто? Припустімо, ФБР беззастережно виправдане, а я — районний прокурор. Хто мав причини бажати смерті цього чоловіка? Хто його ненавидів, чи боявся, чи міг мати вигоду від його смерті? Ви можете назвати таку людину?

— Ні. Я, звісно, про це думав. Але… Ні.

Вулф обвів усіх поглядом.

— Може, хтось із вас назве таку людину?

Двоє похитали головою. Всі мовчали.

— Це запитання банальне, — вів далі Вулф, — але не завжди марне. Прошу всіх поміркувати. Не бійтеся, що вас звинуватять у наклепництві, — на ваші слова ніхто не посилатиметься. Безперечно, Морріс Елтхауз не міг прожити тридцяти шести років, нікого не скривдивши. Він скривдив свого батька. Скривдив містера Квейла… — Вулф подивився на Ярмека. — А статті, які він писав для вашого журналу, — невже вони були такі невинні?

— Ні, — відповів редактор. — Але якщо вони і зачепили когось настільки, що скривджений зважився на вбивство, то не думаю, щоб він ждав стільки часу.

— Принаймні один чоловік мусив ждати, — озвався Квейл. — Бо сидів у в'язниці.

Вулф дав першому редакторові спокій.

— За що?

— За шахрайство. Темна махінація з нерухомим майном. Морріс написав статтю, яку ми назвали «Афера з маєтністю». Після статті поліція порушила справу, і одного з махінаторів заарештували. Йому дали два роки. Це було два роки тому, навіть трохи менше, але за добру поведінку того чоловіка вже могли випустити на волю. Тільки вбивця не він — на такий злочин у нього не стане духу. Я бачив чоловіка кілька разів, коли він приходив умовити нас не згадувати його ім'я. Він просто дрібний шахрай.

— Прізвище?

— Я не… Хоча ні. Але яке це має значення? Його прізвище Оделл. Так, здається, Оделл. Френк Оделл.

— Не розумію… — почала була місіс Елтхауз, але голос її охрип, і їй довелося спершу прокашлятись. Потім вона звернулася до Вулфа: — Я нічого не розумію. Якщо винне ФБР, то навіщо ви про все нас розпитуєте? Чому ви не спитаєте в містера Ярмека, які матеріали про ФБР знайшов Морріс? Я його питала, а він сказав, що не знає.

— Бо таки не знаю, — підтвердив Ярмек.

— Я так і думав, — кивнув головою Вулф. — А то б вас турбувала не тільки поліція. Морріс вам розповідав що-небудь про свої відкриття й здогадки?

— Ні. Він про це ніколи не казав. Морріс спершу готував чернетку статті. Він завжди так працював.

Вулф щось буркнув собі під ніс, а тоді звернувся до місіс Елтхауз:

— Мадам, я вже сказав, що хочу мати цілковиту ясність. Я ладен ставити тисячу запитань — до самого ранку, цілий тиждень. Федеральне бюро розслідувань — грізний супротивник, воно має необмежені привілеї і владу. Ніхто в Америці — ні самотужки, ні гуртом — не зважиться на справу, яку я взяв на себе доброхіть. І це не похвальба, це лишень констатація факту. Якщо вашого сина вбив співробітник ФБР, то немає ані найменшого шансу знайти вбивцю, поки за справу не візьмусь я. Тому, як краще вести розслідування, вирішуватиму я, і тільки я. Містере Фромм, ви знов хочете сказати, що я дозволяю собі зайве?

— Ні, — відповів адвокат. — З тим, що ви розповіли про ФБР, не можна