Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

Якусь хвилину всі збентежено мовчали. Блор перший порушив тишу.

— А ось із жінкою… — почав він і змовк.

— З місіс Роджерс?

— Так. Адже з нею міг трапитися й нещасний випадок? Могло так статися?

— Нещасний випадок? — перепитав Філіп Ломбард. — Як ви це собі уявляєте?

Блорове обличчя набирало все більш стурбованого вигляду. Цегляста шкіра потемнішала. Він промимрив:

— Слухайте-но, докторе, ви ж давали їй якогось наркотика?

Армстронг уп'явся в нього поглядом:

— Наркотика? Куди ви хилите?

— Ви самі сказали, що вчора ввечері дали їй якесь снотворне.

— Он що? Звичайнісінькі заспокійливі пілюлі. Абсолютно нешкідливі.

— А що ж це все-таки було?

— Я дав їй малу дозу тріоналу. Абсолютно нешкідлива доза.

Блор аж побагровів.

— Слухайте, будемо відверті. Хіба ви не могли дати їй завелику дозу?

— Уявлення не маю, про що ви торочите, — розсердився Армстронг.

— Хіба ви не могли помилитися? — вів своєї Блор. — Адже таке часом трапляється.

— Цілковита дурниця, — відрубав Армстронг. — А може, — уїдливо запитав, — ви такої думки, що я вчинив це навмисне?

— Годі вам, — втрутився Ломбард, — зберігайте спокій. Коли ми станемо один одного запідозрювати, ладу не буде.

— Я тільки висловив припущення, що лікар міг помилитися, — похмуро виправдовувався Блор.

— Лікарі не можуть дозволяти собі подібні помилки, друже мій, — сказав Армстронг посміхаючись, та посмішка вийшла вимучена.

— Це була б не перша ваша помилка, — ущипливо докинув Блор, — якщо вірити пластинці.

Армстронг пополотнів.

— Яка користь ображати один одного, — знову втрутився Ломбард. — Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?

Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

— Не зачіпайте мене, — сказав він нараз охриплим голосом. — Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але є речі, про які я хтів би дізнатися, й одна з них стосується вас.

У Ломбарда брови поповзли угору.

— Мене?

— Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?

— Це ви хтіли б знати, ви? — спитав Ломбард.

— Так, саме я!

— А знаєте, Блоре, — несподівано сказав Ломбард, — ви не такий дурень, яким здаєтеся.

— Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?

Ломбард посміхнувся:

— Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.

— Учора ввечері ви це приховали від нас, — підозріло сказав Блор. — Отже, ви нас обманули?

— До певної міри так, — згодився Ломбард.

— Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.

— Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, — почав Ломбард. — Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.

— Ну? — нетерпляче спитав Блор.

— Я все сказав, — осміхнувся Ломбард.

— Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, — насторожився Армстронг.

— Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте — згоджуйтеся, а ні, то ні», — так сказав він. Грошей у мене не було — і я погодився.

Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.

— А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? — прискіпувався він.

— Бачте, друже, — виразисто стенув плечима Ломбард, — як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.

— А тепер ви не так думаєте? — кинув на нього гострий погляд Армстронг.

— Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, — відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. — А сто гіней — це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, — висновив Ломбард, — у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена — але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?

Знизу долинув урочистий звук гонга, що кликав на ленч.

2

Роджерс стояв у дверях їдальні. Коли чоловіки спустилися східцями, він зробив два кроки вперед і запобігливо промовив:

— Сподіваюсь, ви будете задоволені ленчем. Я подав шинку, холодні язики й наварив картоплі. Є ще сир, бісквіти й консервовані фрукти.

— Чудове меню, — сказав Ломбард, — отже, харчі ще не вичерпані?

— Їжі дуже багато, сер, але все в консервах. Комору вщерть набито продуктами. Дозволю собі зауважити, сер, що на острові це дуже важливо — адже тут завжди існує небезпека бути відрізаними від суші на тривалий час.

Ломбард схвально кивнув. Супроводжуючи чоловіків до їдальні, Роджерс мурмотів:

— Мене надзвичайно турбує, що Фред Нарракотт сьогодні не приїхав. Страх як не поталанило.

— Саме так — не поталанило, — озвався Ломбард. — Це ви добре підмітили.

До кімнати зайшла міс Брент. В руках вона тримала клубок шерсті, який старанно змотувала. Зайнявши своє місце за столом, вона зауважила, ні до кого персонально не звертаючись:

— Погода змінюється. Знявся сильний вітер, на морі баранці.

Повільними, мірними кроками увійшов до їдальні суддя Уоргрейв. Його очі, ледь видні з-під кошлатих брів, метко оглянули всіх.

— А ви непогано попрацювали сьогодні вранці, — сказав він, звертаючись до чоловіків, і в голосі його бриніла злорадна втіха.

Віра Клейторн, засапана, вбігла до їдальні.

— Сподіваюсь, я не примусила вас чекати на мене? — запитала вона. — Я не спізнилася?

— Ви не остання, — відповіла Емілі Брент, — ще не прийшов генерал.

Коли всі посідали круг столу, Роджерс звернувся до міс Брент:

— Накажете починати, мадам, чи зачекати ще трохи?

— Генерал Макартур сидить унизу біля самого моря, — сказала Віра. — Певно, він не почув гонга, до того ж генерал сьогодні ні в сих ні в тих.

Роджерс поспіхом запропонував:

— Я спущуся й скажу йому, що ленч подано.

— Я піду, — сказав Армстронг, — а ви починайте їсти.

Виходячи з кімнати, він чув, як Роджерс казав Емілі Брент:

— Що вам покласти, мадам, язик чи шинку?

3

П'ятеро гостей за круглим столом будь-що намагалися зав'язати розмову. Різкий вітер стукотів у вікно.

— Насувається шторм, — здригнувшись, промовила Віра.

— Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, — підтримав розмову Блор. — Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як