Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Якщо б від нас з вами, друже сотнику, щось залежало…

– Залежить! – одповів Муха твердо й рішуче. – Як кажуть, крапля й камінь точить.

Юрко подумав, скільки крапель потрібно, щоб видовбати хоча б ледь помітну ямку в камені, але сперечатися з Мухою не хотілося – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі. Однак на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, проте кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли втомлені денним переходом хлопці, Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі, він дрімав, і слова Мухи ледь долинали до нього.

– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху, прошу кана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав одинокий постріл і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнувшеє й наказав владно:

– По одному… За хлів, скоріше!. Миколо й Федоре – до саду, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім уздовж річки до Квасова…

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав'язалася запекла стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкого лісового річкою, а далі вже тягнулися густі ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу оцінив ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не зійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли позаду метрів за п'ятдесят, залягли.

– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка душа вскочила в п'яти: зараз їх або переб'ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, й нехай спробують узяти голіруч!

– А якщо пробитися? – запитав у сотника.

– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай – головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

– Хто? – почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернули до спалі, й кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за кілька кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

– А як інші? – вихопилося в Юрка.

– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх – -густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягло, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли. Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

– Тим краще, – пояснив, – тут гущавина й нас голіруч не візьмеш.

– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив із жалем:

– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, прошу я тебе, сало там було й ковбаси ще кілька кілець, той хазяїн хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар. обідранець клятий, і як це він зміг на нас донести?

– Вважаєте, нас оточили тому, що господар…

– Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, таких же штанях, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім скапцанів на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були, й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на бідака.

А той, либонь, послав хлопчика до села – синок в нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

– Я того хлопа не забуду! –