Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Дивно, що у чудес є свої межі, навіть казкові бажання виконуються не більше, ніж по три штуки за раз. Разом з тим, нам не дано знати, якими кармічні стежками йдуть інші і немає сенсу про це замислюватися. Хвилюватися і дбати потрібно про власне сьогодення. Слухати, що діється всередині.

Прислухатися, якими новими візерунками, усе, що ще пульсує, складається з тобою сьогоднішньою по краям, а що дисонує. Наприклад, є дати для інших непримітні, а для мене важливі. Дні, коли через стільки часу ти мені снишся. І я без запинки відповім стільки днів я від тебе нічого не чула, але до чого ці безглузді числа? Мене тодішню вже не знайдеш. Ти ж мене все одно не чекаєш. І снишся.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить таким чином, що усе, що росло між нами, не треба ворушити. Бо коли ти обіймаєш її лівою рукою, притискаючи до серця, і цілуєш у праву скроню, – до моєї хтось приставляє револьвер. Вкриваюся мурахами від металевого холоду. Гордість вибиває зброю з рук і я падаю ниць. Це було щось не схоже на мене, всередині осіли слова на дно. Та, що з тобою поруч – дівчина-застиглий зефір або сухе вино; вона у чомусь розтягнутому, блідому, рожевому. У мене з рожевого були лиш окуляри. І ті придбала на розкладці поруч з метро. Носила кілька років, а потім витягла лінзи і залишила оправу – на згадку про усе, чого не було.

У той самий момент, коли я побачила тебе по-справжньому щасливим, мені нічого більше не було від тебе потрібно. Копенгагенський образ відступав, зникаючи, і я нарешті побачила тебе істинного. Почнемо з кінця, знову ставши незнайомцями. Або, можливо, це все, ким ми коли-небудь були.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить у такий спосіб, що я вже не ти. Від тебе у мене жодного доторку, якщо не рахувати тих, що до душі. Кожна гілочка зі снів буде впиратись мені у ребра, і за мить проросте у той день, коли знову насниться, що ти остаточно забув мене.

Те, чого так бажаєш, неодмінно втрачаєш. Дива не стаються на раз, два, три. Однак той, хто розпоряджається нашими снами впевнений, що життя набагато розумніше і хитріше за нас і багато чого існує у світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.

Уявіть собі на хвилинку кита, народженого у неволі, якого раптом відпускають у море. Руйнується його звичний замкнутий світ. Кит відчуває, що не потрапляє у миготливого життя під водою такт, і усім це зрозуміло – наче на ньому особлива жовта теніска переможця «Тур де Франс». Він боїться рушати у мандри зі зграєю, сплутаних водоростей і штормів. Серце велетня робить кульбіт, здригається і глохне на мить.

Інколи я теж трохи бідолашний кит. Паморочиться голова, але я піднімаюся в гору, у розріджену висоту, де вузька кам'яниста стежка нескінченно тягнеться і роздивитися красу там унизу не маю часу. Коли ж трапляється хвилина, я дивлюся і не розумію, чому застигли чужі міста під дією вітрів крижаних, навіщо стільки долі віражів, хто усі ці люди і де той, кого я шукаю серед них?

Зелене світло усіх світлофорів перетворювало простір у безкінечну злітну смугу, у мріях був танець хвиль і буйство саду. У дійсності – час самоствердження, долання барикад. Гул естакади за спиною пришвидшував серцебиття, і кожен ковток знань – маленьке відкриття. І бути відчайдушною, здавалося, – так просто, тим паче – за спиною два крила.

Цього літа, коли у місті понад тридцять градусів спеки, у мене теж нібито температура. Потрапити б в темну кімнату, закутатися в холодні простирадла і спати. Та коли щось йде не так, фраза «я в будиночку» – не найкращий варіант; не можна прикинутися, що тебе немає. Невблаганний час стежить в оптичний приціл, і я живу у режимі тривалого «чекай» і занадто швидкого «дедлайн».

Люди відкладають усе на потім, якого у них може ніколи і не бути. Образливо прогавити сьогодні заради завтра, за яке не можна поручитися. Не жертвувати справжнім заради невідомого майбутнього – цьому теж варто повчитися.

І більше не хочеться поспішати, наздогнати примарні цілі за горизонтом і в запалі погоні видихатися, щоб потім постаріти і зноситися, коли ніякого значення – досягнуто примарної мети чи ні. Я хочу жити сьогоденням, дихати натхненням і не виділятися навмисно, не бути курсивом.

У моєму океанаріумі неможливо жити без світла, там можна тільки існувати у світлий час доби. Існувати можна тижнями, місяцями і навіть роками. Але кити живуть у пошуках світла. Ми народжуємося заради світла. І усе загадане, що не здійснилося і приносить біль та ниє зліва під ребрами – це частина плану.

Мої плавники обертають цей світ, коли пливуть подалі від того, хто робить боляче, перетворюючи на пішака у чужій грі. Тому можна сміливо кидатися у вир з головою і знати: що б не трапилося, щастя завжди там, де людина його бачить. А потім знову буде день, і хтось знову буде писати листи, навіть якщо ніхто не зрозуміє, навіщо вони і про що, бо голова завжди обертом від розмов, яких ще не було, але слова для них народилися – бери жменями і кидай у воду.

А ви сумуйте за мною, коли покину вашу акваторію. І коли защемить серце глухої ночі – одразу зрозумієте, що сумуєте. Та в мене не буде ніякого іншого життя. Буде те, що є, і усе, що відчайдушно люблю: мамині очі, татові долоні, мрії, що не справдилися і сподівання, що виправдалися, а ще літери.

В Макондо вже чотири роки одинадцять місяців і два дні йде дощ42. Люди, позбавлені любові, приречені на зникнення, бо їх домівки побудовано на піску, а біблійні вітри зносять усе, що їм до смаку. Приречені думають, що на