Читати книгу - "Знак Саваофа"

вiденськими меблями, гнутими левовими лапами, тримаючи в руках табурета, шепочучи хрипким голоском добренького гномика: «О, кохана, зараз, тiльки зараз!» Одна дама навiть похлинулася його спермою, а тому заскоченому Душечцi довелося викликати «швидку»: вiн сидiв серед позолоти чашок, серед картин з важким маслом, де всi пристрастi прихованi, як у музеї. «Швидка» застала його майже мертвого, вже посинiлого вiд переляку, з прокушеним язиком, йому довелося давати уколи, аж доки на пишних своїх ложах не застогнала хазяйка, вже конвульсивно дряпаючи наманiкюреними кiгтиками простирадло. Тут тiльки бригада отетерiло зупинилася перед розтягнутим бiлим тiлом вродливої молодицi, що хапала останнi ковтки, а коли їй придавили на груди, то з горла полилась якась густа сумiш, що нi в якому медичному каталозi не була згадана, її таки врятували, але слава Душечки поширилася за межi Києва, аж до тiєї столицi, де подiбнi Гошi й водилися, але мали стать набагато слабшу. Його возили в парнi банi, де вiн воссiдав на великому, пiдбитому червоним крiслi, зi стримлячим хрєном, що пiднiмався, як флагшток; хтось за той орган виголошував промову, а вiн благодушно приймав, — його заводили до окремої кабiнки або навiть i так, як пiвник з маленьким бiлим задком, вiн наскакував на молодицю iззаду. Жилося йому ситно, задоволено, а ще тому, що людиною вiн був освiченою, з ним не зовсiм упитим бикам було про що поговорити, наче усмоктуючи ту природню злобу, яка накопичилася у ньому за двадцять рокiв iснування. Потiм, як часто трапляється у слизькому iснуваннi, у Гошi з’явилася любов. Це була горбата прибиральниця у центральнiй лазнi, з одним бiльмуватим оком, з покрученими ревматизмом ногами, але з гарним контральто, що ним вона виводила, коли випивала чвертку горiлки, серед смiття: розпарених березових вiникiв, порваних трусiв, презервативiв. Топочучи нiжками до роздягальнi, Гоша зупинився, наче у нього влучила блискавка, i стояв, зачарований голосом, який, здавалося, линув десь iз пiднебесся. Вiн обтирався рушником, повзаючи у смородi випарiв риб’ячим поглядом украй знiченого чоловiка, а тодi, набравшись смiливостi, закутавшись у простирадло, рушив темними коридорами пiд смiх та аплодисменти достойної публiки, весь заливаючись потом, дiстався прикарабка, де шкрябала мiтлою прибиральниця Лiза, спiваючи своїм чудесним голосом. Гоша Душечка остовпiв вiд побаченого, так воно йому впало в око, бо отi покидьки йому зараз стали смарагдовими купами, а товариство, що висипало позаду нього, просуваючи виблiдлi писки в отвiр, якi щось говорили, накопичуючись, як грона сифiлiтичного гною, десь позаду, достойнi всiлякого смiття. Вiн вдихнув повiтря i запитав: «Мiлєйшая, а не бажаєте пройтися зi мною?» Але Лiзка була глухою, тому продовжувала виводити контральто, шкребти мiтлою, аж пiсля п’ятнадцятихвилинного галасу вона пiдняла голову, потім втягнула в плечi так, як роблять люди, що завжди вiдчувають себе винними, i впала на задницю. Гоша простягнув свою лапку, i вона подала руку. Вiд того все i почалося. У Гошi почав псуватися характер, вiн лютився, але його потребували все частiше та частiше; вiн вже почав вiдвiдувати нарколога, а одну даму навiть укусив, на що та простягнула йому ремiнця з шипами, виставила свого мiцного зада зi спущеними трусами i благаючим голосом попросила: «Покарай мене!» Потiм Гошу побив один секретар райкому, який теж зняв свої французькi штани, виставив зморшкуватий зад, але Гоша пiдiйшов i плюнув прямо в очко — смачно i влучно. Тодi райкомівський вождь зняв черевика i, скиглячи iндичим голосом, почав його бити каблуками по обличчю, хватати за член, що нiяк не хотiв пiднiматися, а вкiнець зiйшовся синьою слиною. Гошу вiдвезли до лiкарнi, де йому наклали кiлька швiв на обличчя, а один моложавий дженджик у чорному костюмi, з вiйськовою виправкою, попередив, що вiн може опинитися в мiсцях далеких, тобто поїде косити дуби. I тицьнув свiй телефон, конфiденцiйно пообiцявши допомогу, якщо у випадку чого, ну, вiн сам повинен розумiти. Гоша упав у депресiю. За першiсть володiти ним i його плоттю билися вишуканi совєтськi молодицi, мораль яких i їхнiх чоловiкiв межувала десь з мораллю Гошi, але останнiй вiдверто почав цуратися свiту. Тодi Лiзку спробували пiдкупити, але вона вiдмовилася i продовжувала збирати презервативи та порванi труси, закривавленi затички i чекати на Гошу. I одного дня знайшли її у прикарабку, з головою у вiдрi рiдких помий, спiдниця заголилася, показуючи свiту рожевi рейтузи, надто дорогi та вишуканi для калiкуватої прибиральницi, а жижа ще продовжувала булькати. Лiзку не виймали до тих пiр, доки не привезли Гошу. Той тiльки махнув рукою, закурив «Герцеговину Флор», крякнувши, що немає на вас Сталiна. Далi судьба Гошi розпливається мутною плямою, бо вiн пропадає з окраїн совєтського iстеблiшменту. Вiдомо тiльки, що за якихось нез’ясованих обставин вiн отримав чотирикiмнатну квартиру на Печерську, поближче до Липок. Поговорювали, що вiн нипав голодний, геть виснажений вулицями, доки його не пiдiбрали вурки з Бессарабки, i вiн пiдпрацьовував у них «хворточнiком». Вiн залазив до квартири через кватирку, тобто «хворточку», загрiбаючи все накопичене добро хазяїнiв, хоча останнє було досить сумнiвне. Востаннє його бачили на якомусь телебаченнi, де вiн тримав опахало над розпростертою напiвоголеною красунею i якось таким робом увiйшов у напiвбогемне, а потiм i свiтське життя столицi. Там Душечка i знайшов сексапiльну Лариску, зачарувавшись з її голосу, з її iменi, що для нього звучало, як останнi увертюри Моцарта.

Дама в срiблястому бiкiнi продефiлювала укотре, а Миколай продовжував глаголити:

— Вам говорили про жорстокiсть Бога?

Гоша пропищав, ствердно кивнувши голiвкою, ковзнувши поглядом по заголенiй нозi Iлони; її сiпнуло вiд мутної хвилi бажання, але обличчя Душечки нiяк не викликало довiри, тим паче вона намагалася останнiм часом вiдiйти вiд Миколая хоча б на крок, трохи далi.

— Я вам теж скажу, що ви богохулите, вiрнiше, сказав би… — Вiн вiдпив з келиха, дiстав Святе Письмо. Каламутними очима намагався щось вичитати, але облишив, кинув на столик, перевернувши кiлька бокалiв з коктейлями, i книга ляпнула в калюжу, що задзюрила на пiдлогу, пiд ноги дискусантам. Пiдiйшла дiвчина в срiбному бiкiнi, Iлона не стрималася й запустила їй руку мiж ноги, коли вона нагнулася; дiвчина початком сахнулася, знову подалася назад, притиснувши пiдборiддя до плеча, клiпнувши сiрими величезними очиськами на Iлону.

— Ви сьогоднi з нами пiдете… ну… — Iлона запитально глянула на Миколая, що покурював сигару, пускаючи свiй бездiяльний погляд помiж столикiв.

— Ми сьогоднi їдемо до храму. Так, до храму…

Хто образить дитя це найменше, то