Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Амба. Том 1. Втеча 📚 - Українською

Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

256
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Амба. Том 1. Втеча" автора Влад Землянин. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 146
Перейти на сторінку:
І яку бійку. Не бійка – льодове бойовище! За таку січу – за всіма статтями карцер. А це, голубе-сизокриле, вже зовсім інша стаття. І ого-го який доважок до терміну.

– Не стримався, громадянине начальнику. Та й як стриматися, коли похітливі пальці… – голос Сивого затремтів. – Коли пальцями по обличчю її, по обличчю… Ніби не по фотографії – наяву…

– Та ви заспокойтесь. У вас… – Капітан ніби спіткнувся об слово і замовк, дивуючись, чому звертається до зека на «ви», довго розмовляє з «капелюхом» п’ятдесят восьмого розміру. Можна подумати, що він не начальник режиму, а замполіт, який полюбляє розводити філософію там, де й комару все зрозуміло. – Гарна у вас дружина. Славна жінка.

– Не жінка – янгол-охоронець, – голос Сивого знову затремтів. Сам не розумів, як вихопилися сокровенні слова в розмові з людиною в погонах, яка (про це знав увесь табір) не відає жалю ні до кримінальників, ні до політичних, і недаремно має прізвисько «Лютий». – Якби не діти й не дружина… Якби не вона… Не вона… Давно на «запрєтку»…

Сивий замовк і не відводив погляду від руки капітана, який обережно тримав світлину.

– Так-так, я вас розумію. – Бугров повертав під світлом настільної лампи заяложену, зім’яту в кутах фотографію, силкуючись щось згадати або зрозуміти. Те, що розповів Сивий, збігалося з показаннями інших зеків і доносами «шісток».

– Усе, що хочете: карцер, новий термін. – Здавалося, Сивий навіть підріс. – Тільки віддайте фотографію! Ви чуєте… Віддайте!

– Так-так, віддай-Т-Е, – протягнувши склад, Бугров замовк.

Останні два звуки, ніби відокремилися від слова, заживши самостійним життям, пояснили, чому під час розмови поступово зростало зніяковіння. Ці ж звуки підказали про внутрішню культуру і вихованість людини, яка стояла перед ним, якщо вона в такому пеклі під час смертельної сутички зверталася до покидька на «ви». Бугров ледь помітно повів плечима, як роблять, пірнаючи взимку в ополонку. У душі щось зрушилось, і він уперше в житті подивився на зека, як на звичайну, вільну людину, з якою зустрівся випадково на пляжі або в товариша за столом.

– Добре, – самому собі відповів капітан. Погляд його став усвідомленим. – Забирайте фотографію і йдіть. До себе. В барак.

– Ку-уд-ди? – Здивовано й недовірливо протягнув Сивий.

– Наступного разу обіцяю карцер, – у голосі начальника режиму знову залунали звичні металеві нотки.

– Ви не жартуєте?! – розглядаючи Бугрова, Сивий нахилив набік голову, потім випалив, сам не знаючи чому: – Не схоже на Вас. Можливо, не знаєте, що ваше табірне прізвисько – «Лютий»…

– Знаю. Чудово знаю! – капітан, ніяковіючи, простягнув фотографію, потім повторив. – Знаю і пишаюсь…

Здивованими розійшлися в’язень і тюремник: один – не чекав від себе такої сміливості, інший – не міг збагнути, чому? навіщо? що зачепив Сивий у його душі, яка до цього часу в таборі не знала жалю і сумнівів до накипу суспільства. Якщо цей попелясто-зацькований недомірок – не людина, а ворог Країни й народу, а отже, і його ворог. Особистий ворог. Що ж коїться з ним, «копітаном» Бугровим?!

Довго дивувалися Бугров і Сивий своїй розмові, але ще більше був вражений підполковник, довідавшись про рішення начальника режиму.

– Н-ну т-ти даєш, капітане?! – Начальник табору, наче вперше, уважно огледів ладну статуру. Все підігнане, відпрасоване, блищить – хоч зараз на парад на Червону площу. – Невже жара розтопила люті морози? Дивись, скоро Лютий не Лютим – Липнем стане!

Бугров змовчав. Підполковник, задоволений черговим каламбуром, реготнув, зазирнув у вічі начальникові режиму й покрокував територією поважною неквапливою ходою господаря, кинувши через плече, копіюючи говірку улюбленого Сержантика:

– Ніштяк, товаришу копітане. Своєю владою на всю котушку Сивому пропишу. Хай попариться хайло в шізо. Через нього, суче враженя, бійка зчинилась. Розумник мені є-є-єшо-о-о. У «палаці» мізки, товаришу копітане, знаєш, як працюють – усі кроксворди вирішить.

Стежа третя. Ведмежий кут

Другий тиждень Джовба у карцері. У перші дні не їв, не пив, не помічав нікого довкола.

– Чого бешкетуєш, хлопче? Адже пропадеш! – Замполіт смикав Макара за плече. – Ти що, на голодовку пішов?

– Він у ступорі, товаришу майоре, – поспостерігавши за в’язнем, пояснила головний лікар, дружина начальника табору. – Звичайнісінький ступор. Пройде. Буде їсти!

Лікар не помилялася. Макар не збирався голодувати: коли минуло оціпеніння, байдуже з’їдав урізану пайку. Тяжкі думи обсідали. Робота відволікала, відбирала не тільки сили, але і час; цей же кам’яний склеп спонукав до роздумів. Думки навалювалися кам’яними брилами, важчими одна від одної, думки незвичні, раніше незнано-неймовірні, страшні, і він не уявляв, із якого боку та як підступитися, як перемогти цю неосяжну й непробивну твердінь. За що його, Булаха та інших загнали в кам’яний мішок? Не режим порушили – вступилися за слабкого. По-людськи вчинили. Справедливо. Як і повинна вчинити справжня людина. А ТІ…

Безвихідь. Глухий кут… знову безвихідь. В’язень по-звіриному кинувся на кам’яні стіни, на ґрати у вікні, навалився з розгону плечем на двері, але ніщо не здригнулося, не хитнулося, не піддалося. Виходу і надії на якусь хоча б малопомітну стежечку не було. Теперішній глухий кут здавався безвихіднішим від закутка і суду, всіх неприємних випадків у дитинстві. Пальці ковзнули по застарілому рубцю на щоці. Пригадав…

1

Війна майже всім «подарувала» свою відмітину: одним зверху, на тілі, деяким у душі, а багатьом покраяла і душу, і тіло. З роками рани загоїлися, але рубці залишилися і час від часу бентежили людей, віддавали тупим болем, нагадуючи про

1 ... 21 22 23 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амба. Том 1. Втеча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амба. Том 1. Втеча"