Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Так.

— Тоді поговорімо ввечері, бо я працюю.

Вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо комусь телефонувати, якщо не маєш змоги поговорити. А Гриць не розумів, навіщо розповідати якісь подробиці про те, що вже і так відбулося. Його «поговорімо ввечері» зазвичай також означало, що він терпляче слухає розповіді Галини, думаючи при цьому про щось своє. Коли вона питала, як минув його день, він обмежувався лаконічним: «Усе гаразд». І лише якщо Галина після цього продовжувала розпитувати, неохоче додавав кілька фраз: «Залагодив проблеми з ліцензією», «позвільняв офіціантів, бо понапивались і хамили клієнтам», «поміняв бармена, бо він обраховував».

Іноді вона намагалася пояснити йому, що таке уникання подробиць робить враження, ніби він розмовляє з нею просто «для пташки» і при цьому ще й демонструє, наскільки йому це обтяжливо та нецікаво, а також прагне звести саме спілкування до мінімуму — точніше, до самого лише факту, що спілкування відбулося. Зателефонував — отже, проявив турботу. А насправді турбота проявляється не у фразі: «Все гаразд? Ну, тоді цьом, люблю тебе», — за якою відразу ж лунає наступна: «Вибач, не маю часу, я зайнятий». Турбота — це коли телефонують не для обміну інформацією, а просто щоби довідатися, що саме небайдужа тобі людина робить у цей конкретний момент, про що думає, що почуває. І не тому, що вона робить, думає чи почуває щось важливе, а просто тому, що тобі цікаві найменші подробиці з її життя, бо тобі для неї ніколи не шкода часу, бо ти прагнеш відреагувати так, аби справді підбадьорити і поліпшити настрій, а не просто сказати формальне: «Не хвилюйся, все буде гаразд», — чи і ще гірше: «Не переймайся, в людей бувають і більші проблеми». Галина намагалася пояснити, що, коли вона чує такі позбавлені змісту штампи, в неї всередині все стискається, як від холоду, хочеться забитися кудись у куток і ще довго не вилазити звідти.

На це Гриць зазвичай відповідав, що вона все розуміє неправильно і перебільшує, що він завжди готовий її вислухати і що йому дуже важливо знати, що саме відбувається з нею в усі моменти її життя, і що сам він завжди й усе їй розповідає,◦— просто є речі справді важливі, а є дрібниці, про які говорити не варто. Ну, хіба що жінкам — «жінкам пробачається». Мабуть, йому здавалося, що ці слова змусять Галину почуватися вдячною за те, що в неї такий терплячий чоловік, здатний вислухати навіть такі дурниці, які пробачають лише жінкам, — але замість удячності вона почувала образу та роздратування.

Галина набрала Гриця, й після кількох гудків він узяв слухавку:

— Привіт. Як справи?

— Привіт. Усе гаразд. А в тебе?

— Теж. Багато роботи?

— Не те слово. У тебе щось термінове? Якщо ні, то поговорімо ввечері,◦— я зараз дуже зайнятий.

— Гаразд, — відповіла Галина і поклала слухавку.

У партері кам’яниці лікаря Степана Левинського були приймальня та процедурний кабінет, на першому поверсі — вітальня, їдальня, кухня і кабінет батька, на другому — дитяча, спальня та кімнатка Броніслави. Степан Левинський був популярним отоларингологом і, крім приватної практики, мав іще працю в «Народній лічниці», яку ще називали «руським шпиталем» і яку заснував митрополит Андрей Шептицький. «Народна лічниця» мала великий респект серед людей. І що довше вона існувала, то більше людей щодня збиралося під кабінетами лікарів. Бліді схоровані жінки з немовлятами на руках приїздили фірами з далеких сіл, приходила міська біднота — в лічниці нікому не відмовляли й усім помагали.

— Батько любив після роботи зачинятися на кілька годин у кабінеті й просив його не турбувати, — розповідала Галині бабця Софія. — Якщо в такі моменти у другій кімнаті нагло дзвонив телефон, він втягав голову в плечі й мало не залазив під стіл, сподіваючись, що то не до нього. Але вже за мить заходила нещадна Броніслава: «Просять пана дохтора до апарату. З „Народної лічниці“!» І батько не мав сумління відмовити чи вдати, що його нема вдома. Зате і люди його поважали. А трамвайні кондуктори оголошували зупинку біля шпиталю криками: «Свєнти Юр! Левинський!»

На літо малу Софію іноді відсилали в село, до дідуся з бабусею. Її дід був греко-католицький священик, українець, а бабця Ґеня походила з німецького роду. З їхніх тринадцяти дітей восьмеро померли немовлятами. У будинку плебанії було шість кімнат (дідусева церковна канцелярія — в найдальшій і найменшій кімнаті), а ще простора кухня з піччю, сіни, ґанок і засклена веранда. У їдальні стояв великий розкладний круглий стіл на шістьох ногах. Він здавався Софії схожим на перевернутий корабель. Під стіною був високий креденс із мармуровим «блятом», на спеціальному круглому низенькому столику ставили самовар, а на стіні висів великий годинник із «важками». Годинник дзвонив щогодини глибоким мелодійним звуком. Софії забороняли навіть близько підходити до годинника, не кажучи вже про те, щоби посмикати за важки. Та одного разу вона встала вночі й таки посмикала, а потому ледве встигла втекти від бабуні, чиє чуйне вухо крізь сон почуло дитячі кроки.

У «сальоні» стояли фортепіано, столик, канапа, фотелі та крісла, інкрустовані жовтим металом і з такою самою золотавою оббивкою, секретер із численними шухлядками, на якому був іще один годинник. На підлозі лежав м’який килим, по-тодішньому — «диван», із червоно-сірим орнаментом, і діти дуже любили бавитися на ньому.

З їдальні двері вели на веранду, яка виходила на алею з двома рядами високих