Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

їй доручено Божественну місію. Вона відмовила своєму нареченому й тепер збирається в мирний хрестовий похід по всіх королівствах імперії. Вона погоджується зі мною у всьому, крім найголовнішого. Так, каже вона, було б чудово, якби обома областями управляв один владика, це була б запорука благополуччя й процвітання, але варто мені згадати про те, що об'єднання можна домогтися й силою, дівиця одразу ж стає схожою на своє чудовисько, впирається й нічого більше не бажає слухати. В цьому й полягають найбільші труднощі, тому що ніхто, крім незайманки, не зможе повернути єдинорога в бажаний нам бік…

— Чорт забирай, хто б міг припустити, що в задрипаному Ельбаху хоча б одна дівка умудриться зберегти цноту до п'ятнадцяти років! І до речі, шановний, якщо вся проблема лише в норовистості Марії, то невже її не можна замінити? Невже у всій країні неможливо більше знайти жодної цнотливиці?

— Ваша світлосте, я це вже передбачив. Ще до вашого прибуття в замок доставили одну ґречну дівицю, юну й привабливу, гарного роду. Учора її допитали матрони зі знатних сімейств і в їхній присутності оглянули сповитухи. Цнота і добропорядна поведінка дівиці твердо встановлені, і слід гадати, що єдиноріг буде її слухати. Сама ж вона виявила повну покірність і згоду слідувати по зазначеному вашою світлістю шляху.

— Тоді в чому ж проблема?

— Усе не так просто, ваша світлосте. Марію знають у народі, раптова її заміна спричинить небажані пересуди. Варто було б зробити так, щоб саме знамення Господнє — єдиноріг указав віруючим справжній шлях. І мені здається, я знаю, як цього домогтися…

* * *

Після вечері двоє пажів привели Марію у відведені їй покої, поставили свічники на стіл, побажали доброї ночі, поклонилися й зникли.

Марія зітхнула з полегшенням. Вона ніяк не могла звикнути до метушливого блискучого життя, що звалилося на неї. Хотілося додому, до матері, до маленьких братів і сестер, подивитися на новий будинок, закладений на попелищі. Жаль було рідних полів, річки, яка так недоречно виявилася прикордонною. Жаль і Генріха, який із покірною приреченістю прийняв її відмову. Генріх нічого не сказав, лише частіше ніж зазвичай чмихав носом. Марія боялася розмови з колишнім нареченим і тому відчувала подвійне полегшення — від того, що Генріх ні в чому не дорікнув їй, і від того, що не доведеться восени виходити за нього заміж. І все-таки Генріха було теж жаль.

Але так було необхідно. Зрозумівши вагу відповідальності перед змученим війною народом, Марія з усією серйозністю старшої дочки звалила на себе цей хрест і збиралася нести його до кінця. Лише вечорами, залишившись сама, вона дозволяла собі розслабитися.

Марія витягла з волосся гребінь, піднесла його до світла й ще раз із дитячою радістю помилувалася грою каменів, у яких відображалися тремтливі вогники свічок. Потім, дмухнувши кілька разів, одну за одною погасила всі свічі. Роздягатися в такій великій кімнаті при світлі було соромно. Марія на дотик відкинула полог, сунула золотий гребінь під подушку. І в цю мить її міцно схопили ззаду, щільно затуливши рота й не даючи змоги вирватися.

Ще одна постать з'явилася з-за портьєри, чоловік повільно підійшов до Марії. Дівчині було видно лише чорний силует на тлі вікна, але вона відразу впізнала, хто це.

— Ось так… — мовив барон Оттенбурґ і спробував поплескати Марію по щоці, але, наткнувшись пальцями на долоню, що затискала рот, посміхнувся й опустив руку.

— Баша світлосте! — незнайомо зашептав той, хто тримав Марію. — Набагато краще буде, якщо це зроблю я. Гріх вийде більший, розумієте?

— Розумію… — протягнув Оттенбурґ. — Старий гріховоднику! Що ж, хай щастить.

Барон вийшов, прикривши двері. Ключ кілька разів повернувся в замку. Долоня, яка затискала рот, сповзла на груди, чоловік смикнув шнурівку ліфа, намагаючись розв'язати її.

— Побалуємося, красуне? — запитав він.

Лише тепер вона впізнала цей хрипкий шепіт. Ще не вірячи в те, що відбувається, вона рвонулася, але отець Антоній схопив її за руку й з несподіваною силою жбурнув на ліжко.

— Дитинко, тихіше!..

Коли все було закінчено, чернець піднявся на ліжку й неголосно, добре поставленим голосом досвідченого проповідника мовив:

— Ти сама винувата у всьому. Це твій гріх. Ти своєю непорочністю, виставленою напоказ, увела мене в спокусу.

Марія мовчала. Отець Антоній видав короткий смішок і сказав:

— Добре, до цього ми повернемося зранку, а зараз у нас попереду ціла ніч. Зізнайся, дівчинко, тобі сподобалося зі мною? Францисканці — найкращі коханці в світі… Мовчиш? Ну добре, спи поки що… Про це ми теж поговоримо ближче до ранку… — і отець Антоній повернувся на бік і заснув…

Марія тихо, побоюючись розбудити його, відсунулася в дальній куток широкого ліжка й спробувала полагодити розірване плаття. У замку були тихо, лише баштові годинники гулко відбивали чверті, та іноді чувся важкий удар і тріск дощок — єдиноріг не спав у загоні, пробуючи міцність стін. Марія зв'язувала тріснуті шнурки. І думала, думала, усоте повторюючи собі одне й те ж.

Це кінець. Доведеться розпрощатися з чудесною мрією, яка осінила її, коли вона в сльозах прибігла до лігвища єдинорога, скаржачись, що війська прийшли знову, і раптом зрозуміла, як проста слабка дівчина й великий добрий звір можуть зупинити кровопролиття. А потім мудрі промови отця Антонія, того Антонія, який хропе зараз поруч, навели її на думку примирити всіх правителів і