Читати книгу - "Виконавець"

— Пробачте… — тільки й зміг я сказати.

— Що, він? Він переслідував вас тут?

— Ні, — відповів я, — зараз мені наплювати на нього. Жанна…

Я розповів їй усе. Світлана слухала мовчки й дивилася мені в очі. І я відчув полегшення. Без ніякого гіпнозу, просто так, ніби вона зуміла забрати половину мого смутку. А потім я пив чай і слухав, що вона казала. Щось банальне про те, що в кожного в житті бувають чорні смуги, прикрі помилки, що це все треба вміти переживати і таке інше. Проте мені це допомагало.

Світлана вийшла з кімнати і повернулася з тією самою лампою з рибками.

— Не треба, — сказав я, — не турбуйтеся, я в нормі.

— Звичайно, — відповіла вона, — просто я вам принесла. Ви вже нікуди не поїдете, залишитесь тут. Під неї зручно засинати, а вам треба добре відпочити. Лягайте і ні про що не хвилюйтеся. А завтра все буде інакше, побачите.

Я лежав обличчям в подушку, і думки, що стали якимись кволими та інертними, помалу відпускали мою перевантажену свідомість. Усе неприємне, чим так багатий був сьогоднішній день, залишилося десь позаду й почало віддалятися. Я відчув, а можливо, це мені тільки здалося, як легка ніжна рука ласкаво торкнулася моєї голови перед тим, як зануритися в м’яку всепоглинну темряву, де не було його.

Дні, які настали після цього, були сповнені напруги та марних зусиль. Перший із них довелося провести вдома, збираючи думки докупи. На великому аркуші паперу я розкреслив свою «карту» пошуків, якщо можна її так назвати. На ній у вигляді алгоритму простиралися можливі пошукові напрями. Основні — я зобразив грубими стрілками, і вони мали декілька подальших розгалужень. Тонші означали напрямки, де знайти розгадку, на наш погляд, було менш імовірно. Я врахував усе. Моє життя, до цих подій, було розібрано, розкладено на цеглинки, і всі вони лежали ось тут, переді мною. З відомих причин я поки що залишив напрямок, позначений словом «Жанна». Повертаючись до нього, мене переповнювали такі почуття та емоції, що я втрачав здатність спокійно аналізувати, тому й відклав його. До того ж усі можливі шляхи до істини відрізала її смерть.

Але навіть такі емоції не могли повністю відключити мене від пошуку і в цьому напрямі. Коли всередині все стискалося від згадки про той її телефонний дзвінок, якийсь цинічний раціоналізм усе ж таки знаходив шлях нагору крізь купу почуттів, які могли переповнити, захлеснути мене. І тоді я думав — що все-таки хотіла сказати мені Жанна під час останньої зустрічі? Що? Прощавай — і більше нічого? А якщо ні? Якщо це мало бути щось більше? Якщо саме зараз оце не сказане або не зроблене невблаганно тягне мене туди, до неї? А що як, покидаючи назавжди цей світ, вона збиралася заповісти мені отого пса-каліку з автоматної будки, і тепер він… Від подібної маячні швидко розболілась голова, і мій «комп’ютер» автоматично переставав працювати.

Загалом «карта» була збудована за Світланиною моделлю, але дещо я змінив на свій розсуд. В один із напрямків я все-таки включив випадок на хуторі перед відкриттям полювання, коли почув розповідь Семена. Світлана вважала його тільки наслідком, не вартим розгляду, але я мав на це свою думку, тому і з’явився на «карті» напрямок з назвою «Семен». З нього я і вирішив почати. Поїздка у віддалене село іншої області мала відволікти мене від нав’язливих думок про Жанну, а цей напрямок уперто не давав мені спокою, хоча Світлана й завіряла про його неперспективність. Інтуїція підказувала мені інше. До того ж Сергій обіцяв за кілька днів підняти документи щодо моєї рушниці, і я, таким чином, мав трохи часу перед тим, як взятися до наступного напрямку. Довелося знову зустрітися з Семеном і, викликаючи в нього цілком природний подив, розпитати ще раз про людину, з якою я невдовзі мав зустрітися.

Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.

— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.

— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…

Ми перекинулися кількома фразами і я почав:

— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?

— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.

— Та ось, — я вирішив відразу закинути