Читати книгу - "Сутінки"

Крізь немиті вікна здавалося, що придорожні дерева налякано тікають від дороги, в поле, подалі від престижної радянської машини «Москвич» — аж листя з них сиплеться від жаху.

Говорити було неможливо: і не почуєш, що відповідають, і задихнешся чадом, роззявляючи рота, і відкусиш язика під час чергового підстрибу. І добре, якщо хоч зуби залишаться…

У Сутінки приїхали вже по обіді. Виповзаючи біля батьківського двору з «Москвича», майбутнє подружжя мало вигляд радянських партизан, що вийшли з гестапівських катівень після тижня жорстоких тортур. (У катівнях КДБ такого ж результату досягали за день).

Динера схудла кіло на п’ять і стрункістю стала схожа на юну білявку Сумську, тільки з розумом в очах. Бідолашна дивилися навколо і нічого не бачили. Вона безпорадно хиталася на паралізованих розчепірених ногах, виставивши перед собою для рівноваги руки, враз і геть розучившись ходити.

Вілен виліз як випав, сперся, наче повісився тілом, на паркан, і глибоко вдихав, ковтаючи свіже сільське повітря, що пахло коровами, живою травою, свіжими дошками і дров’яним димком з печі. І мотав головою, наче бик, якого вдарили в лоба кувалдою. «Краще б я ще тричі у спінений Канхой стрибнув! Або до бічів пішов без пістолета…» — приходячи до тями, подумав блудливий син.

— Ми що, і назад на ЦЬОМУ поїдемо? — з панічним жахом спитала Динера, вже трошки зменшивши амплітуду коливань свого тіла, але ще не згадавши, як ходять. Її волосся, роздуте протягами в машині, стирчало в різні боки, роблячи схожою на фурію або молоду Медузу Горгону. — Може, до Києва пішки підемо, га? — Милуватися нею зараз міг би лише запеклий садист.

— Думаю, до того часу ми трохи оклигаємо… — синіми губами припустив Вілен, важко відклеюючись від паркану, утробно відкашлюючись і випльовуючи шматками сажу з рота.

Потім він закинув голову вгору, до неба, до сонця, і заплющив очі, приходячи до тями.

У траві дзюрчали коники, поруч «кокали» кури, риючись у пилюці; протяжно відгорлавши життєстверджуюче «ку-ку-рі-ку!!!» ляскав себе крилами півень на паркані, десь мляво брехали невидимі собаки, сварилися горобці на акації, а в дальньому лісі зозуля обіцяла комусь довгі роки, розщедрившись від погожого стиглого дня…

— Што, падла, прієхав?.. — почулося збоку, і з зусиллям розплющивши очі, Вілен побачив вічного керівника знедолених розумом — Курваєва, вже напівп’яного, що підстрибував на протезі, відмахуючи милицями, по вулиці, до двору Петра Шерстохвостова. — Как мать родную хараніть, так хєр! Токо щас з’явілся! А я ж тібьє як хрьосний, я ж тібья легістріровав!.. Щитай, життя тібьє дав!.. Путьовку у жизінь! Ати, здохляк!.. — Він був геть постарілим, наскрізь пропитим і пропітнілим, але таким же дурним як завжди.

Це був лише початок монологу — не до кінця п’яний Курваєв коротко не говорив.

Тут у Вілена, що враз оцінив небезпечність ситуації, спрацювало нароблене давно, ще в тайзі, з бічами. І він миттєво став Льопою: широко розставив руки, як для обіймів, і пішов назустріч Курваєву, воркуючи:

— Сергію Поліграфовичу, дорогенький!.. Скільки років не бачилися! А я вас часто згадую!..

Той здивовано замовк, потім теж розкинув руки, тримаючи в повітрі милиці, і рвучко нахилився назустріч Білену, аби впасти в його обійми. Та Льопа, швидко і м’яко, ступив убік і під задерту руку Курваєва, непомітно вдаривши носком черевика в гумовий пістон знизу протеза і цим прискоривши рух вічного голови вперед, в самим же і створену порожнечу.

Курваєв широко, зі всього маху, просвистів донизу, шарахнувся пикою об землю, аж загуло і забряжчали милиці, відлітаючи вбік, завмер розіп’ято і заюшився кров’ю.

— О-о-о, то ви вже забагато випили! — забідкався Льопа, повертаючись у Вілена і нахиляючись над нерухомим тілом. — То полежте, відпочиньте: погода гарна, земля тепла… На м’якій травичці, на свіжому повітрі… І не треба так багато пити! То шкідливо… кауть.

— Як це трапилося?.. — налякано спитала Динера, підходячи. — Чи він живий? Як він упав?

— Перечепився я і повело мене вбік, ледве сам не гепнувся… От він і втратив опору. Але нічого, через годину отямиться і піде далі. А чи живий… Такі не вмирають. Вони — вічні.

Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.

Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.

На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі — в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею — чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.

Сьогодні — сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…

Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…

Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі — один… Сирота. При двох синах дорослих — старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…

Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ — маленька, солона і гірка.

Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.

— Чи є хто? — спитало з порога. — Бо не бачу майже…

- Є… Заходьте… — Озвався Петро.

— Здрастуйте, тату! — привітався гість, зробивши два кроки.